Людям мого покоління годі й уявити, коли було створено у Хотешові туберкульозну лікарню (сьогодні вона називається Хотешівське відділення легеневого туберкульозу №6). Ось уже впродовж сорока восьми років опікується диспансером, наче рідною домівкою, головний лікар Ярослав Гірченко (на фото). Якщо скласти докупи усі роки його трудового стажу, то їх назбирається понад сто. Як так, запитаєте. Все дуже просто: тублікарня віднесена до тих закладів, де рік трудового стажу зараховується у подвійному розмірі, зважаючи на специфіку хворих і особливі умови праці.
А тепер фахівець зі столітнім стажем може втратити своє дітище. Нині, бідкається Ярослав Іванович, внаслідок реформування медичної галузі установу можуть закрити. У порівнянні з минулими десятиліттями хворих, які приїздили лікувати туберкульоз, нині значною мірою поменшало. Це наче б і добре. Сьогодні на стаціонарному лікуванні у відділенні – лише дев’ятеро хворих (раніше тут проходили терапію до півтори сотні пацієнтів). А відтак квоту ліжко-місць скоротили. Більше того, окремих хворих перевели до інших відділень профільної установи, зокрема, у Поворськ, Колки та обласний тубдиспансер. Зроблено це начебто з метою розділити потоки хворих з різними формами. Саме ці медзаклади, прогнозує головний лікар, і планують залишити.
У свої найліпші часи відділення легеневого туберкульозу налічувало вісімдесят працівників. Сьогодні ж забезпечені роботою лише більше двадцяти.
Подружжя лікарів Ярослав та Людмила Гірченки (Людмила Гірченко— заслужений лікар України) оселилося у Хотешові ще 1972-го. Невдовзі голова родини став очолювати диспансер. Саме тоді висадив цілу алею ялин, що нині височіють до небес та нагадують господарю про молоді роки. За період роботи з безумовно особливою категорією пацієнтів Ярослав Гірченко не застосовував жодних методів захисту. Погоджується, що нехтування санітарно-гігієнічними нормами є порушенням режиму роботи. Однак не одягав навіть і маски.
Дружина — лікар-фтизіатр, чоловік — керівник медзакладу. Відтак обоє медиків і досі працюють у нерозривному тандемі.
Будівля диспансеру — доглянута та чепурна. А це є свідченням того, що керує нею сумлінний господарник та управлінець. Кошти на облаштування фасаду та покрівлі, розповідає Ярослав Іванович, ще раніше виділила обласна рада. Як результат — медзаклад у тубоб’єднанні займає чи ненайвищі позиції.
Нині лікувальна установа потребує ремонту зсередини. Є необхідність повністю замінити сантехніку. А от косметичний ремонт вдалося зробити власними силами. Поряд з цим капітального ремонту потребує котельня. Будівля сумісна з пральнею. Та після нещодавнього буревію покрівля частково зруйнована. Як зазначає головний лікар, кошти на реконструкцію даху зголосилася виділити районна рада.
На задньому дворі, помічаємо, фруктовими деревами буяє сад. Далі видно ставок, обабіч якого розташувались дерев’яні альтанки для відпочинку. Благоустрій території — також справа рук головного лікаря.
— Маю патологічне уявлення про відповідальність, — жартує керівник установи. — Будь-яку справу звик доводити до кінця. Однак ніколи не думав, що на схилі моїх літ медустанова, що діє упродовж п’ятдесяти років, опиниться в подібному становищі. Усе своє життя я доглядав за диспансером, дбав і леліяв, наче рідну домівку. Коли терпінню не стане сил, доведеться змінити місце проживання. Бо не зможу дивитися, як руйнується те, що будував півстоліття, — не без жалю підсумовує лікар із столітнім стажем.
Леся Мінібаєва, село Хотешів.
Фото автора.
