Жовтнева прохолода поволі огортає поліську землю, а скорботні звістки сковують болем втрати наші серця… Як осіння паморозь раптово обсипає останній трояндовий цвіт, так само війна враз обриває життя дорогих нам людей, яким би ще квітнути й квітнути на рушничку долі. Днями Сошичненська громада попрощалася із земляком-захисником із села Стобихівка — Яренчуком Василем Васильовичем, який поліг у боях на Дніпропетровщині.
Василь ніколи не був воїном по натурі. Він любив тишу, гармонію, спілкування з лісом та водоймами. Не раз зависав думками у ранкових туманах над ставами чи наспівував щось, крокуючи борами, під шурхотіння сухого листя й хвої. Риболовля і «полювання» на гриби – це його улюблена справа. Тільки наодинці з природою він міг випустити на волю все, що носив на серці. Рано смерть вирвала з його життя тата. Він був геть маленьким, не ходив навіть до школи, як разом зі ще трьома старшими братом й сестрами осиротіли. Молода мама самостійно мала глядіти й піднімати на ноги чотирьох малолітніх дітей, знайти чим прогодувати, на кого лишити. А їй тоді самій ледве двадцять минуло. Тож змалку усі Яренчуки відчули на своїх мозолистих рученятах, що таке тяжко добувати хліб. Але ненька не занепала духом – всіх їх вивчила, видала доньок заміж. А сини лишилися в батьківській хаті коло неї.
Після школи Василь Яренчук вивчився у Ковельському машинобудівному технікумі на техніка-технолога, здобув навики обробки матеріалів на верстатах й автоматичних лініях. Та працювати одразу не пішов за спеціальністю – призвали на строкову службу. Юнак потрапив у частину військової розвідки сухопутних військ Збройних сил України, що тоді розташовувалась у Раві-Руській. Там був старшим механіком-майстром, знався на акумуляторах, електронному обладнанні. Доля скеровувала Василя різними стежками: вів сільське господарство, підробляв на повалі лісу, працював на лісопереробних підприємствах, збирав гриби тощо. Але ніколи б не подумав, що дорога заведе його аж на передову воєнних дій. Хоча, бувало, колись давно їздив навіть на військові збори.
Його мобілізували в липні 2025-го. Він став бійцем 214-го окремого штурмового батальйону OPFOR, був артилеристом. Ось так інтровертному чоловіку вудочку довелося змінити на автомат. А замість поліської тиші над ставами й гулу соснових лісів – чути канонади мінометів. Та не встиг потрапити на бойові позиції на Дніпропетровщину, як раптово його фронтовий шлях обірвався. 28 вересня Василь Васильович загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Степове. Поранений побратим, що також родом із Камінь-Каширщини, через біль, ризикуючи сам стекти кров’ю, все ж зміг витягнути тіло земляка із зони ураження, аби його поховали по-християнськи у рідному селі.
«Він рідко телефонував і мав змогу спілкуватися. 30 вересня у мене був день народження. Думала, може якраз Василь подзвонить. Але, на наше горе, мамі принесли сповіщення про загибель сина. Ось так братик «поздоровив» мене. А 1 листопада він відзначав би своє 48-ліття. Не судилося… Так і не одружився, не лишив нам по собі нащадків», – оплакує рідну людину сестра Валентина. Все життя вищі сили відбирали у неї геть молодими найдорожчих чоловіків – батька, коханого, а тепер і брата. Василя навіть поховали поруч із шваґром.
У день похорону уся Стобихівка зібралася вшанувати пам’ять про Василя – рідні, односельці, військовослужбовці. Попри відстань та закриті кордони прощалася з братом із самої білорусі й найстарша сестричка захисника Надія – увімкнулася на чин відспівування по відеозв’язку. Клята війна осиротила сотні сімей, розділила бар’єрами обставин тисячі родин.
Не стало Василя Яренчука, навіки застиг на портері 47-літнім: смуглявий, чорнобровий, із притаманним йому мімічним спокоєм дивиться насупленим пронизливим поглядом на свої любі ліси й водойми тепер із могили.
Іванна ГАЙДУЧИК,
село Стобихівка.
