Кожне ім’я у списку загиблих захисників України — це історії людських життів, які згасли надто рано. Серед них і воїн із села Полиці Приймак Василь Сергійович, чия доля тепер навічно вкарбована в літопис боротьби за незалежність нашої держави. Із 11-го листопада 2024 року його сім’я ще довго плекала надію, що він живий, що, можливо, перебуває у полоні й одного дня переступить поріг рідного дому. Але ці сподівання розвіялися страшною звісткою: шлях воїна обірвався у вирі війни…
— Під час кількох днів відпустки удома, які йому надали через смерть вітчима, настрій Василя не був оптимістичним щодо ситуації на полі зіткнення, — згадує останні хвилини зустрічі із сином мати Надія Іванівна. — Перед тим, як вирушити на новий, Донецький напрямок фронту, Василь попрощався з усією ріднею, маючи гірке передчуття неминучої біди, що нахабно посягала на його долю. Обіймав нас усіх почергово, ніби прощався назавжди. В очах мого Василька застигли смуток і тривога, голос тремтів і тихо промовляв «я не покину своїх побратимів…». З важким серцем, але з відчуттям обов’язку, син розумів, що там, куди далі його поведе фронтова дорога, йшли пекельні бої.
Коли солдата покликали до війська у липні 2024 року, він у складі 71 бригади спочатку відбивав атаки противника у Харківській області. Службі передували навчання у Великій Британії, а згодом на посаді розвідника-санітара під обстрілами Василь евакуйовував поранених, заводив групи військовослужбовців до місць захисту стратегічних позицій. На той час він вже мав достатній бойовий досвід, адже із 2014 цілий рік служив за контрактом у період антитерористичної операції. Перебуваючи на нічних чергуваннях уже під час повномасштабки, боєць часто згадував період своєї участі в АТО/ООС. Як і тоді він виконував завдання в одній із найгарячіших точок війни — Дебальцеве. Як і нині кожного дня там ніс випробування на міцність: мінометні обстріли, удари артилерії і навіть прицільні влучання з ворожої бронетехніки. Внаслідок одного із пострілів танкової гармати отримав численні контузії. Все ж тоді доля виявилася прихильною до Василя: армійський бушлат врятував йому життя. Дві кулі застрягли у товщі підкладки, не пробилися глибше.
2— Після закінчення служби у 2015 році 51 бригаду, з якою боронив країну мій син, розформували. А в нього навіть не було статусу учасника бойових дій, — із відчаєм розповідає мати полеглого Героя. — На численні спроби підтвердити офіційне визнання від колишнього командування приходило лише пояснення: усі документи згоріли і тепер важко щось довести. Але я раділа тому, що він вижив. Втім у День Перемоги, коли нагороджували інших військовослужбовців за захист України, мені ставало дуже прикро. Там на сході мій син віддав своє здоров’я, ризикував життям, а натомість від держави не отримав навіть і подяки.
Із плином всіх тих труднощів і сумних моментів, що випали на його доросле життя, думки найрідніших у нинішні хвилини скорботи невідривно повертаються до нелегкого дитинства Василя. Малий хлопець ледве вижив після народження. Ранні випробування загартували його характер і підготували до того, що чекало попереду — і в боях під Дебальцевим, і на останніх рубежах оборони. Хоч власних дітей захисник не мав, бо сім’ю не встиг створити, але завжди казав, що йде на війну, щоб оберігати своїх племінників.
— Рідний батько моїх трьох дітей загинув, будучи дуже молодим, коли Василькові ще не виповнилося і п’яти років. — Тож йому із молодшою сестрою та старшим братом довелось рано подорослішати. Діти постійно працювали у господарстві. Син опікувався господаркою бабусі, допомагав мені із вітчимом. Одразу після школи тяжко працював на пилорамі, завжди був безвідмовним та відповідальним за те, що брався.
Покровський напрямок на Донеччині став його останнім полем бою. Перед виїздом на «нуль» ще встиг подзвонити матері. Її зранене серце і досі стискається від спогаду останніх слів сина: «Живим з війни я вже не повернуся, мамо…».
Василь Приймак відійшов у вічність, але пам’ять про Героя житиме повсякчас. Слава і честь незламному воїнові. Хай його відвага і жертовність залишаються прикладом для наслідування майбутніми поколіннями.
Леся МІНІБАЄВА, село Полиці.
