Попри всі гасла про безсмертних Героїв невблаганна війна нагадує — навіть найсильніші гинуть. Непоправне лихо постукало в дім ще однієї родини із села Видерта — підтвердили загибель відважного воїна Назарчука Валентина Васильовича. Через майже два роки очікувань і надій тіло полеглого в бою захисника минулого тижня доставили на рідну батьківщину.
Із початком навчального року молодша донька воїна Єва вперше переступила поріг школи. Вона довго чекала, щоб саме тато, завжди турботливий і ніжний, взяв її за руку і завів у навчальний клас, як і обіцяв. Але, на жаль, реальність винесла свій суворий вирок… Війна росії-терористки відібрала в дівчинки таку просту дитячу мрію. Валентин Назарчук, як і тисячі інших батьків, чиї життя забрав підступний ворог, мав би бути в цей святковий день поруч зі своїми дітьми — дванадцятилітньою Анною та першокласницею Євою. І разом з дружиною Валентиною люблячий та надміру уважний він розділив би радість свята. Однак тепер їм судилося лише берегти спогади про тата, згадувати його кожен день у дрібницях, у посмішці, у його мовчазному образі та знаходити сили жити далі
— Чоловік ніколи не був багатослівним, — вдається до спогадів дружина Валентина, — втім кожен його вчинок був гучнішим, ніж слова. Робив усе, щоб ми не відчували труднощів. Мені важко тепер уявити, як без нього жити далі. Він був порадником, нашим міцним плечем. Радо відгукувався на допомогу друзям. У всьому покладалися на нього. А нині відчуваємо пустку там, де раніше тримала його міцна опора.
Коли підступна паща окупанта запосягла на українську землю, Валентин, хоч і був далеко за кордоном, не зміг залишатися осторонь біди, що спіткала його народ. Приїхав, щоб доєднатися до лав війська, обіцяючи своїм близьким повернутися з перемогою. Завжди відповідальний і дисциплінований, він дбав про те, щоб родина мала усе необхідне, вмів організувати побут і роботу, стежив, щоб у домі панували порядок і достаток. Завдяки його спокою і практичності навіть домашні турботи здавалися менш важкими, а сім’я відчувала впевненість у завтрашньому дні.
— Валентин умів створити зі шматка дерева справжнє диво. Міг годинами майструвати шкатулку, вирізати якусь іграшку, полицю чи стільчик. І в тому процесі була якась магія. Із дитинства мав тонке відчуття матеріалу і хист до роботи з деревом, а одразу після закінчення школи здобув професію столяра. Упродовж життя ця справа була для нього способом проявити турботу та любов до близьких. Зараз усвідомлюю, що у кожному цьому предметі, коханий залишив нам частинку себе самого.
Валентин був єдиним сином у батьків. Мати давно померла, а його тато вже поважного віку. Тож люблячий син завжди знаходив спосіб полегшити його життя, підтримував теплим словом і ділом у щоденних клопотах.
Перш ніж потрапити на передову в лютому 2023, Валентин пройшов бойове навчання у Латвії. Далі в розташуванні 47-ї бригади Маґура служба повела його на Харківщину, а згодом і на схід, до гарячої Авдіївки. Боєць ніколи не скаржився на армійські обов’язки, навіть якщо завдання були надскладними. Він стояв на позиції снайпера. Ця робота вимагала не лише точності та терпіння, але й неабиякої концентрації і самовладання. У телефонних розмовах просив рідних не хвилюватися. І вони дослухалися, бо його спокій і впевненість давали сили дружині і донечкам вірити, що він у безпеці, а тривожні реалії війни не зламають його рішучості та відданості справі.
— Востаннє Валентин подзвонив нам 7 листопада 2023 року, щоб попередити, що вирушає на завдання. А вже через чотири дні отримали офіційне повідомлення про надання йому статусу зниклого безвісти. Відтоді почалися довгі місяці невизначеності, але ми трималися за надію і вірили, що він живий. Впоратися з пекельними труднощами і переживати розлуку з чоловіком допомагала молитва до Бога. Щонеділі ставала в церкві перед образами, шукаючи розради через спілкування із Всевишнім. На кожен день народження він приходив до мене уві сні, тож я щиро сподівалася, що наш захисник живий. За роботою удома ми часто згадували з доньками про те, як ходили з татом по гриби та годинами насолоджувалися риболовлею на місцевій водоймі. Тоді кожна мить була сповнена радості. А зараз лише пронизливий біль розпирає груди…
Тіло полеглого військовослужбовця нарешті знайшло спочинок у рідному селі. Герою — слава і честь!
Леся МІНІБАЄВА,
село Видерта.
