Звів дім, посадив сад, народив синів, але зовсім не набувся сім’янином: 8 жовтня свій останній бій з окупантами прийняв Пугач Олександр Володимирович із села Пнівне. Захисник пройшов найкривавіші бої за Мар’їнку і Торецьк, Лиман, Курську операцію, але поліг від ворожого осколка на Краматорському напрямку Донеччини. Три роки тому жовтень забрав його із мирного життя, а тепер – у Вічність.
Цими вихідними молодшого сержанта 95-ої окремої десантно-штурмової Поліської бригади «Пугача» провели в останню земну дорогу, вмиту дощами і розціловану сонцем.
…«Тато», – як завше, розглядаючи портрет і численні нагороди, жваво вигукуватиме маленький Тарасик, котрий майже 3 роки тому став найціннішим подарунком на Олександрове 35-річчя. Обоє ж бо прийшли у цей світ 19 листопада… «Я не плачу, синочок», – відзиватиметься над домовиною коханого Ірина, ледь-ледь дихаючи. Вона повинна бути сильною заради малюка і первістка Богдана, бо її сльози обпікають і до того зранене дитяче серце… «Ох, тату-тату», – схилившись, тихесенько шепоче дружина, але весь її стан волає про невтішне горе. Вона віддає небу й землі своє кохання і надію на щастя.
– 14 років. Скільки з них ми жили разом? Років 5? Навряд… То заробітки, бо ж будував хату, прагнув найкращим дітей забезпечити, то війна. Усе сам старався, а якщо хтось і допомагав – контролював найменшу деталь, – проживає минуле Ірина Пугач. – Тільки 6 років, як заселилися у власний дім, але Саша в ньому майже і не жив… Клята війна. Приїде додому, тільки на подвір’я – і робить обхід. На другий день уже з секатором – обрізає. Навіть з фронту опікувався всіма насадженнями, закликав ще щось посадити, просив фото й відео…
Олександр від початку великої війни казав рідним, що піде захищати східні рубежі, тож повісток не уникав. Моменту народження молодшого синочка не застав, але, на щастя, зміг приїхати, аби охрестити. Тільки лічені рази тримав хлопча на руках, грався з ним по відео – відпустки були великою рідкістю.
– Його відразу помітили. Розумний, кмітливий, добрий. Був навідником, став командиром розрахунку, тоді головним сержантом мінометного взводу, а коли сформувалася мінометна батарея, став головним сержантом батареї. Завжди був лідером. Зразком для підлеглих, опорою для командирів, – розкажуть потім про Олександра головний сержант батальйону «Артист» і попередній сержант батареї Володимир. У день похорону вони і ще кілька побратимів – поруч із Олександром та його рідними. – Ми бачили в ньому потенціал. Він був справжнім десантником.
– Олександр хвилювався за всіх, за всіх переживав, за всіх думав. Ми з першого й до останнього дня жили разом, і часто працювали в одній команді. Він скорпіон, і я теж, я запальний, але не пам’ятаю, щоб за цей час хоч раз сварилися. Щедрий, щирий, добрий, сором’язливий. З яким захопленням говорив про дім, сім’ю! Здається, я впізнав кожну тую і деревце, – таким запам’ятає бойового товариша «Док». – Я ставив його у приклад. Певний час мене вважали командиром розрахунку, але для мене він був головним. Дисципліна, працьовитість, розуміння своєї справи. Він навчався, він старався. Нікого не залишав на полі бою і в біді. «Пугач» почав номером обслуги, а закінчив головним сержантом батареї. Це – гідно.
23 жовтня було б 3 роки, як Олександр Пугач поповнив лави захисників. Скільки разів він міг загинути, але не розповідав рідним. «Все добре», – заспокоював. У нього завжди було «все добре». Про те, що в Мар’їнці, дізналися тільки навесні. На Новий – 2023 – рік вперше пішов на позицію, а дружині сказав – на кордоні в Житомирі. «Арта» не закінчувалася. А в лютому потрапили у 8-денне оточення. Вийшли. У Торецьку витягали хлопців під КАБами з пекла. Без втрат. Був у Лимані, тримав оборону села Терни, що на межі Донецької та Луганської областей. Пройшов найбільше пекло – Курську операцію: зв’язку не було, «гатили» усім підряд. А про те, що із Сумщини Олександр поїхав на Краматорськ і знову Лиман, ніхто й не знав. Не встиг сказати: на першому завданні потрапили в оточення, почався стрілецький бій. «Пугач» миттєво помер на руках у побратима. Шансів не було…
– Ох, мої роботящі руки… Які персики, яблука, груші були минулого року в його саду! І мені завжди приїде все зробить. Знав коли і як обрізати, коли покропити. Вмів. Любив! Настраждався, – журиться мама Любов Прокопівна. Матір пригадує, як 12-річний Сашко заступив її, щойно овдовілу, в господарюванні. Як, навчаючись в університеті, почав шукати підробітку, як освоїв будівельну справу. А тепер в 12 осиротів і онук Богданко. Він хоча б пам’ятатиме тата, а як бути Тарасикові, який його майже не знав. Татові подарунки, підписані прапори, жетони і мініатюрна саморобна книжечка з дитячими фото, які пройшли з оборонцем увесь фронт – це тепер найбільша цінність в синівських руках. Вдуматись тільки, за 3 роки – лишень 15 днів ротації і ті – на полігоні за 40 кілометрів від лінії вогню. – Скільки молилася перед іконами, аби діти не росли напівсиротами, аби зазнали батьківської любові. Але в них така ж доля…
Олександр Пугач жив дітьми і для дітей, багато працював, захищав, але зовсім не встиг набутися татом. Наобіймати, набавити, навчити… Полишив свою Іринку на двох татових козаків. Наче знав, сказав колись: «Не плач, будеш годувати синів». Годуватиме. А їхні сподівання і біль, гордість і щастя, їхній тато буде завжди довкола. У стінах затишного дому, в дарах молодого саду, у ніжних квітах, у повазі, яку заслужив вдома і на фронті… Тато в молитвах, тато в спогадах, тато у медалях. Він віддав життя Україні і кожному з нас. Частинка його серця – у наших серцебиттях, його подвиг – у нашому майбутньому, його дім – у Вічності. Честь!
Іванна ВЕЛИЧКО, село Пнівне.
