У День захисників та захисниць України у Раків Ліс надійшло жахливе повідомлення про смерть у Рівненській обласній лікарні мобілізованого на захист державності Муца Вадима Вячеславовича. Захисник не встиг повоювати із загарбниками, однак від того біль втрати ще пекучіший. Його доброзичлива посмішка, щирість, добро і працьовитість – алмаз у пам’яті близьких, його відсутність – тріщина у їхніх долях і серцях.
– Книжки мало буде, аби описати наше життя. Як у нас було все і з віршами, і з поемами, і з квітами. Як я з Каменя ішла заміж в Раків Ліс… 5 років ми зустрічалися, 23 – прожили. Нажили 3 синів. Він жалів кожну тварину і комашину… І все так раптово обірвалося. Так не має бути, – збираючи себе воєдино від потрясіння, підсумовує овдовіла Людмила Муц.
Вадим був Людиною. Усім важко сприйняти той факт, що завжди усміхнений, доброзичливий, говіркий, він так несправедливо пішов із життя. Він був турботливим і ніжним батьком та чоловіком, опорою молодшій сестрі Наталії, надією й підтримкою мамі Галині і татові Вячеславові.
Вадим був майстром. Він умів робити всіляку роботу. Вищої освіти не отримав, але й не потребував дипломів, бо самотужки став професіоналом своєї справи, а результат роботи був красномовніший папірців. Він жив, дорослішав, знаходив нових і підтримував давніх друзів, втрачав здоров’я, і все це було на будівництві. Так, він був дипломованим будівельником без диплому. Будова була роботою його життя. Він же робив все на совість і на роки.
Вадим був неймовірним другом. Мав багато товаришів дитинства з рідної вулиці, знову згуртував їх довкола себе, «закликав» навіть здаля – тільки не для веселої бесіди, як колись, а на останні, омиті гіркими сльозами і спогадами, проводи…
– Ми росли разом, разом дорослішали, мудрішали. Але для всіх він був не Вадимом – Дьомом. Дьом старший за мене на п’ять років, але це не завадило нам стати справжніми друзями. Так розпорядилась доля, що в шкільні роки він був моїм (і не тільки моїм) наставником у спортивних іграх, навчанні, мандрах, найрізноманітніших вигадках. Він умів усім нам прищепити азарт якоїсь вигаданої особисто ним гри і всі літні канікули ми божеволіли від змагань за першість. Грали цілими днями, а коли втомлювались, то бігли тільки до Дьомової домівки, щоб перекусити, попити води і знову – до гри, – пригадує миті спільної радості товариш дитинства Богдан Конік. – Навіть коли Дьом відслужив в армії, він ще довго продовжував грати з нами в дитячі ігри, нібито навмисне не хотів дорослішати… Врешті, він такою великою дитиною і залишився, і це його найприємніша риса. Безвідмовний, чуйний, сором’язливий, щирий, завжди готовий допомогти, щедрий – і це лише верхівка Дьомової натури.
Богдан Конік згадує, що в шкільні роки усі хлопчаки в селі дивились на Вадима Муца, як на бога: він мав фотоапарат і все для виготовлення фотокарток. Тож раківліське товариство закривало ковдрою вікно, розводило якісь розчини, розкладало апаратуру і «шаманило», доки не отримувало цілий стос фотокарток із зображенням своїх буднів і пригод.
– Зображення ці вже зараз потьмяніли, розмилися, але це тільки для стороннього ока; мені достатньо взяти будь-яку фотокартку до рук і приємні спогади навалюють, як снігова лавина, – зізнається Богдан Миколайович. – Війна зруйнувала всі Вадимові плани, а у мене забрала зв’язок з нашим яскравим і щасливим дитинством. Кажуть, що ми дорослішаємо, коли не стає наших батьків, а я став дорослим, коли не стало Дьома.
Вадим був… І його не стало. Згадаймо у молитві і доброму слові, бо він того вартий…
Іванна ВЕЛИЧКО,
село Раків Ліс.
