Людська доля – незвідана таїна. А ще кажуть, від неї неможливо втекти, лише трішки змінити: зробити кращою, чи навпаки, гіршою. Перегортаючи сторінки великої книги життя Євгена та Лариси Январьових із Каменя-Каширського віриш, що так і є насправді. Вони познайомились за шкільною партою. Відтоді їх серця б’ються в такт мелодії кохання. Цьогоріч пара відзначає золоте весілля.
Євген Іванович і Лариса Олександрівна навчалися у сільській школі села Журавники, що на Горохівщині. Несмілива, юнацька любов між двома однокласниками, переросла у тепле, ніжне почуття, котре з кожним днем міцніло, огортаючи душу щастям. Та й як було не закохатися. Євген – єдиний музика на село, статний, красивий. За таким дівчата табунцем бігають. Лариса також не промах: гарна, привітна, щира душею. Як і її подруги найбільше у той час любила ходити на танці, котрі влаштовували вечорами в клубі. Жодна дискотека, зрозуміло, не обходилася без Євгена і його гармошки, баяна, на яких хлопець вигравав запальні мелодії. Напевне цим талантом і причарував дівоче серце шкільної подруги, яка на довгі роки стала його вірною половинкою.
Від спогадів із далеких глибин юності, очі обох наповнюються щирою радістю, на вустах бринить посмішка.
– Наші зустрічі відбувалися на танцях, – розповідає Лариса Олександрівна. Після закінчення школи, продовжили навчання в рідному Горохівському районі. Він здобував освіту у культосвітньому училищі, а я в аграрному. Згодом забрали Євгена до армії. Три роки чекала. Яка то важка була розлука. Всього раз довелося побачитися за період служби. Єдина розрада – листи. Листувалися багато, часто.
Згодом доля, чи то вірніше вище керівництво, розпорядилося направити молодих закоханих аж на Камінь-Каширщину. Тут Євген Іванович мав обійняти посаду в районному будинку культури. Ларисі Олександрівні випало працювати у місцевому універмазі. Місто зустрічало їх літнім теплом і надією на щасливе майбутнє. А восени пара зіграла весілля. То був 1968 рік.
Почалося подружнє життя, а з ним не забарилися перші радості. На втіху батькам народилася донечка Оксана, потім лелека приніс у сповитку сина Івана. Вистачало, звісно, й турбот. Вдень приходилося повністю віддаватися роботі. Вечірньої пори та вихідними, поки молода дружина займалася домашніми клопотами, пан Євген вигравав на весіллях, аби заробити додаткову копійчину. Все це якимсь неймовірним чином встигав поєднувати із насиченою концертною діяльністю. Як працівник культури, керівник духового оркестру, маститий танцюрист побував із концертами майже у кожному куточку України, відвідував Німеччину. А ще мусив дати раду великій ватазі пустотливої, голосистої малечі – вихованцям садочка, де також трудився.
– У молоді роки за роботою не було часу, коли відпочивати, – мовить Євген Іванович. – Керував духовим оркестром, танцював. Займався з дітками в садочку. Понад 50 років трудового стажу, можете собі уявити. Людина творча постійно живе концертами. А ще по весіллях грав. Курйозні ситуації в тих “турне” траплялися, не без того. Скажімо, наобіцяють нам із товаришами золоті гори, а потому додому кілометри пішки йдемо. Часом мерзли, замерзали інструменти, доводилося розігрівати. Найбільше подобалося працювати з дітками. Перше місце тримав по танцях серед районів.
Підтримує оповідь чоловіка і пані Лариса:
– Звісно, вистачало труднощів і радостей також. Життя є життя. Найбільша наша радість, коли з’явилися дітки. Я весь вік працювала в універмазі. Не проста то робота, дуже відповідальна, контролювали кожен твій крок. Та й і дому потрібно була дати лад. Невже за тим всім голова не йшла обертом? Ще б пак. Але старалися, бо любили те, чим займалися. Нині з чоловіком відпочиваємо, по курортах їздимо, – сміється. – По правді, то несила сидіти без діла; вишиваю, в’яжу, городи пораю.
Піклуються про своїх непосидючих батьків, бабусю, дідуся – діти, внучата. Останніми Январьових Господь не обділив, нагородивши за їх доброту цілою четвіркою. Найменшому онучкові цими днями виповнився рочок. Чим Євген Іванович і Лариса Олександрівна безмежно тішаться.
Знаєте, напевно щастя виглядає саме так. Коли двійко сивочолих людей дивляться одне на одного закоханими очима, немов це почуття торкнулося їхніх сердець щойно. Здається тієї миті відлітають в далечінь п’ятдесят прожитих років. І залишається тільки юність, а ще пісня, котра супроводжує пару всюди. Навіть бесідуючи зі мною, вони не полишають нагоди взяти до рук баян та гарно, від душі заспівати української пісні.
Дякую вам за приємні хвилини спілкування… І бажаю, щоб у день світлого ювілею за вашим святковим столом зібралася велика родина, не стихали вітання, а залом лунало традиційне “гірко”. Дай, Бог, вам зустріти у парі ще багато років.
Олександр ПРИЙМАК,
фото автора.
