Жнива – уроча подія в житті хлібороба, вінець невтомної праці його рук і серця. Тільки-но поклав зернину в материнські груди землі, огорнув її теплом ниви і теплом власної душі, як відразу ж починає він жадібно чекати цього апофеозу селянської праці.
У хлібороба завжди невпрогорт усіляких щоденних клопотів і турбот, але серце його ніколи не забуває про хлібну ниву – як зійшло зерно, чи кущиться і як, чи вистачить сходам снаги витримати зиму. І весною, і в літі він невтомно пильнуватиме за своїм житечком, викроюватиме зі свого сконденсованого часу хвильку, аби навідати його, спостерегти, як воно викидає колос, наливається, дозріває, половіє, чи не зловтішаються над ним вороги його. А коли зазолотиться нива дозріваючим колосом, рахуватиме кожну днину і кожну годину, аби не поспішити, але й не забаритись зі збором урожаю. Зривав колосок, розтирав на долоні, рахував зерня і клав до рота, на зуб, мовби знімав пробу з дорогоцінного металу. Благально зводив очі до неба й просив у Творця погожої днини, аби успішно впорати хлібну ниву.
Вельми важливо було все зробити в пору: зажати, вижати, згромадити в копи чи полукіпки, відсвяткувати обжинки.
Зажинали тільки в щасливі, благодатні дні – у п’ятницю або в середу, але ніколи – в понеділок або четвер. Траплялось, жито не досягло відповідних кондицій, і його можна буде збирати, наприклад, з понеділка. У такому випадку господар з сім’єю або тільки з дружиною, старшою дочкою чи сином, відповідно вдягнувшись, їхав на поле в п’ятницю та зажинав ниву.
Зажинки – то справжнє священнодійство. Ось як розповідає про цей ритуал Марія Андріївна Химчик, 1934 р.н., мешканка села Нуйно: “У нас завжди зажинав батько і тільки в щасливий день – у середу або в п’ятницю. Прийшовши на місце, скидав шапку, молився “’Тчинаш” і починав жєти. Ризне раз – встане і подивиться вгору, на небо, другий раз ризне – знов подивиться вгору, третий раз – так само подивиться. Як вийде жменя, кладе вздовж загона. Далі жне як завжди. Але як нажне другу жменю, кладе поперек першої, щоб вийшов хрест. Після цього ще нажне снип чи два – і вже поле зажєте”. Присутня при цьому родина мовчки спостерігала за діями батька, проте, як молився, молилися пошепки всі. Затим усі бралися до роботи, кожен на своєму загоні. Або відкладали на деякий час працю, щоб жито поспіло.
І от нарешті житнє поле покликало не до споглядання, а до роботи. Родина врочисто в повному складі вирушала на жнива. Жінки в білих лляних сорочках з двома чи трьома вузенькими смужками перетику на рукавах і в таких же спідницях з такими самими скромними смужками на пілочках. У деяких селах цей комплект одягу звався біляк. Голови пов’язували білими хустинами “на ковпак”, тобто середній кінець згорнутої навпіл по діагоналі хустини збирали на потилиці й перев’язували зверху двома передніми, або “під кінець”. В такому випадку передні кінці перев’язували під середнім. Так само в білі полотняні строї вдягалися й чоловіки.
Деякі сім’ї їхали в поле возом, інші йшли пішки. Матері несли в легеньких неньках за плечима малят, старшенькі, обнявши когось із дорослих за шию, стояли за їхніми плечима в кошілках, з цікавістю спостерігаючи за навколишнім світом, більшенькі просто бігли поруч.
На полі найперше розкладали триніжку – пристосування з трьох міцно зв’язаних зверху жердок, до яких підвішувалася дитяча колисочка. Мати старанно огортала пристрій великим полотняним простирадлом – пиньохою. Вона мала захистити дитя від сонця та непроханих гостей – мух і ґедзів. Погодувавши дитятко, господиня вкладала його спати. За няньку залишався хтось із старшеньких дітей, нерідко чотирьох – п’яти років. Решта ховала в холодку під тією ж пиньохою обід, хлібний квас, заправлений цибулею або її зеленим пір’ям, воду, готувала необхідне жнивне начиння. І наступала найголовніша мить – початок жнив.
Господар знімав картуза, молився “Отче наш” або й просто хрестився, просив у Бога погожої днини та помочі в нелегкій праці і зажинав ниву. Молилися пошепки й інші женці та просили в Творця спору в роботі, витривалості, надто спині. Починаючи працю, кінчиком серпа торкалися землі, так, щоб утворився хрест, тобто хрестили і свій загін, і ниву в цілому. А вже по тому починали жати. В більшості випадків перші дві жмені нажатого жита також клали навхрест, у формі хреста, цим самим закликаючи Бога до помочі. Водночас це було і застережним знаком проти будь-яких напастей і випробувань.
Вірний Божий сповідник, полісянин в усьому покладався на Всевишнього і щиро вірив, що Той бачить усі його дії та старання. Просили помочі в Бога й женці. “Що женчики гадали, як ниву зажинали? – питає жниварська пісня. І отримує очікувану відповідь: – Ми гадали гадойку: “Дай, Боже, погодойку!” А з “погодойкою” – й силочку на всю нивочку.
Жнива колись, та й нині також, – то нелегка праця, що вимагає неабиякої концентрації фізичних і моральних зусиль, але водночас це і свято хліборобської душі, надто коли поле радувало дорідним урожаєм, який обіцяв безбідне, з хлібом, існування до наступних жнив. Тож і навколишній світ видавався привітним, багатим та щедрим, надихав на працю, зобов’язував господарів уміло поєднувати жниварську роботу з домашніми клопотами, спонукав до поетизації, оспівування, здавалось би, буденних речей, як-от у пісні “Широкий загін маю”, яку женці не забували заспівати під час коротенького перепочинку:
Широкий загін маю,
Не дожнуся до краю.
Ой жнися, загонойку,
Я піду додомойку.
Я піду додомойку,
Видою коровайку.
Коровиця – бриниця,
Золотая дойниця,
Золотиї обручі,
Я видою й уночі .
Здавалось би, пастельно прозорий зміст, без будь-яких загадок. Аж ні. Не відразу й збагнеш його глибину. Перед жницею, можливо й одинокою, в одночассі постає дві нагальні проблеми: дожати широкий загін та видоїти корову, вим’я якої бринить від молока. У першому випадку героїня звертається до вишніх сил допомогти в праці, адже сам загін себе не вижне, а вона – з Божою поміччю. Проте й про корівку-годувальницю вона не має права забувати, тому й намагається її задобрити, відзначаючи її винятковість, молочність і терплячість, підкреслює, що годувальниця заслуговує не звичайної, а “золотої дойниці” із “золотими обручами”.
У такий час і коровиця-бриниця видається незвичайною, для якої підходить лише “золотая дойниця”, оперезана золотими обручами, і хоч нагальна необхідність її подоїти кличе “додомойку”, однак і золота нива не відпускає. Тому й доведеться подоїти рідну годувальницю “уночі”. Вживання епітетів золотий, золота, золоте, золоті свідчить про значення жнив у житті хліборобської родини. Їхні серця сповнені радості від того, що дочекалися жнив, успішно збирають урожай та вірять у щасливе прийдешнє. Тому так природно звучать тут і пестливі слова: літечко, житечко, загонойку, нивка, силка, татойко, додомойку, господинька і т. ін. Жали старанно, спритно, але не надриваючись, аби вистачило сили на всі жнива. При цьому пильнували, щоб у сніп не потрапляли бур’яни, насіння яких при обмолоті могло попасти до зерна і в майбутньому прорости на ниві ще в більшій кількості. Особливо діставалось куколю, який не лише засмічував посіви, але й постійно перебував у полі зору дітей, які, прагнучи заволодіти його квітками, толочили житні посіви. Жнучи, снопів не в’язали, вижате складали на перевесло. Надвечір кожен жнець сам в’язав свої снопи, або це робив батько чи старший брат. Найчастіше ж бралися до цього всі. Потім зносили снопи в одне місце й громадили. На Поліссі снопи здебільшого складали в стропці по десять снопів у кожному: до найбільшого тулили навхрест спочатку чотири, потім між ними розміщували ще чотири. Десятий сніп мав слугувати за шапку. Солому на ньому загинали по боках на рівні перевесла і таким розгорнутим надягали на решту (дев’ять). Така конструкція легко продувалася вітром та сприяла просушуванню соломи й зерна. Якщо родина поспішала, складала снопи в полукіпки по 30 снопів у кожному.
Важливо було своєчасно впорати ниву та при цьому конче дотриматися всіх прикмет, вимог звичаю та пересторог.
Справжнім апофеозом жнивної праці були обжинки. На завершення збирання, женці залишали кілька невижатих стебел на бороду. Для цього брали з собою стрічку, найчастіше червоного кольору. Зав’язати бороду доручали найкращій, найвправнішій жниці. Або найстаршій. Зв’язавши зверху колоски, жінка пальцями або кінчиком серпа розрихлювала внизу землю, витереблювала з колосків жито, висівала й заробляла його в ґрунт та промовляла: “Вже жито засіяно, – піднімала догори голову й додавала: – Роди, Боже, житечко, і на друге літечко!”. У даному випадку лексема друге відігравала роль не порядкового числівника зі значенням другого за порядком, а займенника зі значенням “наступний”, а за ним – знову “наступний” і так до безкінечності.
Коли в’язалась борода, не зайняті в цьому дійстві дівчата, лежачи, терлися спинами об землю та просили: “Дай, Боже, силку і на другу нивку!”
Як розповідала Ганна Степанівна Бідун, 1919 р. н. (с. Ворокомле), у їхній родині дещо по-іншому справляли обжинки. Вони також залишали невижатими кілька житніх стебел та зав’язували їх докупи пітяжкою. Якщо ж її забули, то використовували житнє стебло. Після цього хрестилися, ставали навколішки, очищали під зав’яззю землю від бур’янів і пальцями розпушували. Тоді бережно брали в долоні колоски й розминали, щоб висипалося зерно в підготовлений ґрунт. “Це робилося для того, щоб воно не виходило ні із землі, ні із комори. А зв’язані стебла звалися обжинками. Бо їх зусібіч обжали” .
Цей чин зав’язування й прикрашання житніх стебел (бороди, обжинків) та засівання був колись своєрідною жертвою полю та його духам і мав посприяти майбутньому врожаєві. Видавалось, земля, люди, навколишній світ жили одним – думою про успішне жнивування та його вдале завершення. Водночас серце християнина не покидала вдячність Творцеві за цю данність та глибока пошаноба до хліба. Вочевидь, саме тому в багатьох селах до цього часу не пекли картоплі, яка на Полісі завжди вважалась другим хлібом.
Так чинили на власному полі. То був ніби родинний ритуал. Женці, яких наймав пан чи багатій, чи ті, що зібралися на толоку, закінчивши роботу, ще й плели з найдоріднішого колосся вінок. Прикрашали його стрічкою, різними квітами і, обов’язково, калиною та на завершення підносили його господареві.
Женчики в білій одежі рухалися веселим гуртом, займаючи вширш усю вулицю, та співали:
Ой весело, господару, весело,
Що ми тобі віночка несемо.
А ще буде, господару, веселій,
Як положимо на столі.
Попереду в тім вінку йшла найгарніша дівчина. Вважалося, що краса юнки позитивно вплине на майбутній урожай. Незрідка поруч із дівчиною йшов гарний юнак з невеликим снопком у руках. У деяких місцевостях цю пару пойменовували княгиня і князь. Пригадаємо, що саме так на весіллях величають молоду та молодого.
На цю ватагу вістунів про успішне завершення жнив господарі чекали з нетерпінням. “За вінок пан платив великі гроші”, – діляться спогадами учасниці обжинків. Зачувши наближення женців, він разом із дружиною виходив їм назустріч. Знявши з голови вінок, дівчина з поклоном та всілякими побажаннями господареві й господині, усім домочадцям, найвагомішим з яких було в щасті й здоров’ї дочекатися нового багатого врожаю, підносила його голові родини. Той з вдячністю й поклоном приймав його, платив гроші та запрошував на гостину. Вінок клали на стіл або вішали на покутню стіну. Потім його після освячення в храмі винесуть у клуню та всіляко оберігатимуть, аби не поїли миші. Зерно з вінка буде використане для нового засіву. Пригощання завершувалося танцями та співом.
Якщо в родині існувала традиція плести вінок, женці також у поклоні підносили вінок батькові, і він теж винагороджував своїх женчиків грішми, хай і не так щедро. Але за будь-якого звичаю, з такої нагоди готувалась святочна вечеря.
Снопок жита в селянській хаті ставили на діжку під образами. Він також потім буде винесений до стодоли, аби бути внесеним назад на своє почесне місце на діжі перед Святою Колядою.
Житній сніп у полісян вважався символом достатку, врожайності, життєвого успіху. Тому дарунок у вигляді снопа завжди сприймався з вдячністю. У селі Клітицьк, наприклад, нажавши сніп дорідного жита, переходили з ним господаря або перев’язували перевеслом, співаючи:
Наш хазяїн шудратий,
На горілку багатий.
Ми вінка піднесем,
Хазяїна обіймем.
Віншувальниці обнімали хазяїна, жартували, а той давав їм гроші. Цього звичаю в селі дотримувалися навіть під час роботи в колгоспі. Тільки замість хазяїна переходили зі снопом чи вінком голову колгоспу або бригадира. Ті також у відповідь на вітання давали гроші. Винагородження віншувальників грошима – то не тільки своєрідна оплата їхньої праці, а й опосередкована плата-вдячність ниві, житечку, майбутній паляниці, яку буде випечено з нього.
(Закінчення – у наступному номері).
Жито і життя – слова одного кореня. За звучанням і за значенням. Випечений з житнього борошна хліб завжди вважався символом життя. Наявність хліба в домі гарантувала безпеку існування полісянинові та його родині. Тому з таким пошануванням та любов’ю він мовить про цей такий простий і водночас дорогоцінний продукт: “Хліб та вода – та й нема голода!” Хліб прирівнювали до золота, а подекуди й ставили вище цього дорогоцінного металу. У жниварській пісні “У нашого господара женці жнуть” спочатку мовиться, що вони “Із самого золота вінка в’ють”, а далі йде уточнення: “То не з золота – то з жита”.
У своїй хліборобській праці та звичаях наші краяни залишалися сонцепоклонниками. Як подяку Всевишньому та щедрому полю і за хороший урожай, і за добру погожу днину женці плели з найкращого житнього колосся вінки – символи сонця. Водночас вінок був і запорукою майбутнього дорідного врожаю. Недарма ж
Просилося житичко дівочок:
“Ізвийте з мене віночок,
Чирвоною китайкою вб’яжіте,
На хорошу дівойку наложіте”.
У цих словах відбито давні вірування наших предків. Червона китайка символізує вогонь з його очищувальною дією, а зерно вінка, знятого з голови “хорошої дівойки”, яким буде засіяне поле, має забезпечити такий самий хороший (!) урожай, як та дівойка.
У селі Нуйно вінок із житніх колосків як символ завершення жнив плели у кожній хаті. Якщо родина справилася з цією роботою до Маковія, то в такому випадку його разом з іншим зелом у цей день і освячували у храмі. А коли жнива затягувалися аж до Спаса, то вже тоді освячували ритуальний вінок, причому виплітаючи його, женці співали:
“Сива Борода, Святий Спас,
Дожали житичка в Божий час”.
У Клітицьку одні сім’ї виплітали вінки, інші заміняли їх зв’язаними в пучок ваговитими колосками і також освячували на Спаса. Зберігали за образами й зерном із них засівали ниву, сподіваючись на Божу поміч в отриманні щедрого врожаю у майбутньому. А яким він буде, тут вгадували аж на Святу Коляду, спостерігаючи за зоряним небом. Якщо воно високе та всіяне міріадами зірок, то це віщувало хороший урожай зернових. Недарма ж колядники, віншуючи господарів, бажали, щоб на їхньому полі було “стільки копочок, як на небі ясному зірочок”. У деяких поліських селах, “замість вінка, вив’язували хрест із пучків у три або в дев’ять колосків та святили в церкві на Макове”.
Жнива – то вінець хліборобської праці. Думкою про вчасний збір урожаю були перейняті всі в родині і в громаді. Клопочучись про власну ниву, селянин позирав і на сусідську – чи не пасе задніх, чи не стане посміховиськом для інших. Ця ідея змагальності закладалась ще на початку року, під час Різдвяних свят, коли кожна сім’я намагалася якомога раніше сісти за колядний чи новорічний стіл та раніше повечеряти, аби так само раніше від інших впорати і свою ниву. Бо ж, як мовиться тут, не в дурня гроші і не в лежня хліб. І кожному праглося, щоб саме йому заспівали його рідні:
Ой наш татойко – господар:
Він упору житичко позбирав.
А чужії батьки ліниви –
Ой то стоїть житичко на ниви.
Життя ставило свої вимоги, а жнива – свої. І з ними потрібно було рахуватися. Молодь також повинна була їх дотримуватися. І хоч нелегка й виснажлива праця не залишала часу на любощі, вони все одно жили в серці. Тож молоді женчики, як співається в одній із пісень, прагнуть дожатися до краю, аби по тому “піти до гаю”, де “парубки ходять, дивки за ручки водять … потихейку говорять”. Під час жнивування, надто коли збирався гурт дівчат та юнаків, яких найняли для цього, або в час толоки лунали жарти, кпини: “Подожни мене, Грицю, дам тобі паляницю”; “Зроби перевесельце, моє щироє серце” – “Зроблю ще й другоє, серце моє любоє” .
Сільські діти, підрісши, теж брали участь у жнивах. Їхні співанки – то звертання-благання про допомогу до старших, загона:
Жнися, загоне, жнися,
На мене не дивися,
Бо я женчик малейкий,
В мене серпок тупейкий.
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Бо я женчик благейкий,
До мне треба другейкий.
З метою заохочення малих жниварів до роботи, змагальності з такими ж неповнолітніми братами та сестрами оспівувалися принади, які чекають їх після дожинання:
Далий, далий, до межі
Лежать пироги в діжі.
Хто навперш дожнеться,
За пирога озьметься,
А хто навпосля дожнеться,
Той за головку зьметься.
Інколи в цих коротеньких співанках звучить осуд малих ліньків, попередження, що допомоги не буде, хоча така допомога надавалася весь час:
Ой поджинайся, вервеко,–
Встався загін далеко.
Ой поджинайся, не гайся,
На поджинаннє не надься.
Просили допомоги не тільки женчики маленькі, а й дорослі, надто їхні руки та спини: “Повій, вітройку, повій, то нам буде веселій, – чи то промовить, чи то заспіває котрась із дівчат, роблячи перевесло. – Як ти будеш повівати, то ми будем хутко жати”. А це вже жартує-втішає своїх подруг інша повідомленням, що вже недалечейко край:
За годинойку, за дві,
То ми будем у краї,
А за третю малейкую
Вижнем нивку всейкую.
Так, виснажлива праця натомила тіло, але не душу. І за тими співанками проглядається не буденне жниво, а щось величне і вічне. Віра у Творця та неперервність життя.
Розповідь про жнива була б неповною без хоч би лапідарної згадки про пісні, присвячені їм. А свій початок вони беруть аж із колядок та щедрівок. Кожен господар, наслухаючи їх, з трепетом у серці чекав виконання найзаповітнішої з них – “Пан’ господару, вийди-но надвір”. То – колядка-славень на честь народження Богодитяти, водночас це й побажання-пророкування на прийдешній казковий урожай.
Радуйся! Ой радуйся, земле, –
Син Божий народився! –
співають колядники. В унісон з ними співає й душа господаря. Перед його зором постає феєрична картина: “жито густоє, колосистоє”, і він кує “серпи все золотейкі” та наймає “женців все молодейкі”, а з ними й волів – “сивих соколів”. І мовби за помахом чарівної палички на його ниві виростають “стоги на штири роги”, а не якісь там копочки. А на завершення за свою щиру віру в Бога-Творця, невтомну працю він отримає “з колосочка – жита мисочку”, а із снопочка – жита бочечку”.
Так воно й станеться, адже після кожного побажання-пророкування звучатиме натхненно-радісне: “Радуйся! Ой радуйся, земле, – Син Божий народився!” І Всеєдиний почує й возрадується разом із землею та всім християнським світом. Мелодія цього врочистого славня не покидатиме серця хлібороба аж до жнив.
Жниварські й обжинкові пісні здебільшого коротенькі – кілька дворядкових куплетів. Їхня тематики – сердечне прохання до Всевишнього та сил природи послати хорошу погоду, сприятливі умови для праці, сам процес збирання, його завершення; майоризація господаря та господині і самих женчиків, які ні хвильки “не гуляли, но жали, сто кіп житичка нажали”, “пожали горойки й долинки та й зробили господару обжинки”.
Чимало пісень цієї тематики, як мовилось попередньо, присвячені уславленню татойка, господаря, господині. Рідний “татойко” – дбайливий господар, він своєчасно впорав свою ниву, а “чужії батьки (!) – ліниві, тому й житечко їхнє “стоїть на ниві”. Пан чи багатий хазяїн, який найняв їх у женці і дав можливість заробити, – в усіх випадках – “шудратий”, “молодий”, під “ним коничок вороний”, і він, “як соколичок літає, своїх женчиків вітає”. І дружина його до рівні йому, а нині домує, бо своїм женчикам “пирожийки готує. Ой то в сирови, то в масли”. Однак інша “господинька” теж домує і теж “вечеройку готує”. Проте готує по-своєму: як напекла “калачів” – “накликала паничів”, для женчиків же “наварила натини, а сама пошла в пирини”.
У жниварських піснях оспівується дівоча врода, почуття закоханих, їхня вірність один одному, проте, нерідко, звучать в них і скарги парубків на сільських красунь, які “зводять їх з розуму”. В окремих селах до цього циклу зараховуються й сюжетні пісні, в яких лише окремою фразою чи словом заторкується жнивна тема. У більшості з них мовиться про нещасливе життя сімейної пари, про чоловіків-зрадливців, пияків тощо. Вони більші за обсягом і головна думка в них розкривається значно ширше й глибше.
Нарешті жнивна епопея дійшла до свого завершення: хлібна нива впорана, відсвятковано обжинки, женці випростали спини, протерли й заховали серпи. Господар з синами звозить додому й обмолочує збіжжя, ховає зерно в комору. Та нові клопоти й проблеми не дають можливості навіть протерти піт з лоба. Бо жнива – то наче знакова межа між двома літочисленнями – минулим і прийдешнім. І всі подумки молитимуть Бога, аби воно було кращим від того, що відійшло. Тож неоднораз озветься в душі: “Роди, Боже, житечко і на друге літечко!”
Олександра КОНДРАТОВИЧ.
