Олександр Романюк із села Сошичне все робить для того, щоб піднятися з інвалідного візка та піти під вінець із дарованою йому Богом нареченою Катею Кальчук.
Неймовірна історія кохання Сашка та Каті зворушує до сліз. Він після невдалого пірнання у водойму – інвалід у візку, якому лікарі не давали жодної надії. Вона – симпатична та молода, відмовилася заради нього від усіх перспектив і вигод життя у місті та пішла у село доглядати за своїм коханим, який практично взагалі не міг рухатися.
Рішучість дівчини та безмежність її почуттів багатьом здаються нереальними. А Олександр на сьомому небі від щастя, яке йому дарує любима Катруся.
Доля підготувала для цих двох молодих людей випробування, які не завжди і не всім закоханим парам вдається пережити. Вони ж бо ось уже два роки спільно долають життєві проблеми. Воістину любов усе переможе!
Знайомство в Інтернеті, листування, перші зустрічі.. і між Катею та Олександром запалилася іскра любові. Сподобались одне одному вони одразу, і серйозність своїх почуттів не приховували від друзів. Разом розважалися, організовували пікніки. Але одного разу під час відпочинку на природі нещасний випадок, що стався із Олександром, вніс серйозні корективи у життя молодих людей.
— Я пішов до ставка помити руки від шашликів. Побачив кладку, роздягнувся, пірнув і…
Перериває розповідь про той злощасний момент у своєму житті Олександр. Здається, він і дотепер не може збагнути, чому ж усе так сталося.
— Постійно думаю про це. Практично щодня, а ночами мені і сниться все. Здається, ну міг же бути обачнішим, чому потягнуло до води? – картає себе хлопець.
Тоді внаслідок пірнання у Олександра стався перелом хребта. Лікарі провели обстеження і їх висновок був приголомшливий. Хлопцеві сказали, що він більше не зможе ходити.
— Я важко пригадую перші дні після травми. Знаю, біля мене сиділа мама, але мені чомусь дуже хотілося, щоб поряд була Катя.
І вона була. Дівчина доглядала за практично нерухомим Сашком. Ніг він не відчував взагалі, руки слухалися дуже погано, сидіти не міг.
— Присутність Каті мені додавала сил. Та потім, коли я усвідомив, що назавжди залишуся в інвалідному візку, сказав їй: ти не зобов’язана зі мною залишатися. Не хотілося їй псувати життя, — розповідає Олександр.
Однак, як Катя могла залишити свого коханого? Як? Тим більше, що всім серцем вірила в те, що їхнім почуттям інвалідний візок — не завада. Тож вона переїхала жити до Сашка та за ним доглядати.
Тоді мало хто міг зрозуміти дівчину. Лише окремі захоплювалися її вчинком.
Катя ж не втрачала надії, що стан Сашка можна покращити. І цю віру вселяла своєму коханому та його рідним. Вірили в це і батьки хлопця, тож спільно хапалися за будь-яку соломинку.
— Якось монах Парфеній із Милецького монастиря розповів, що у сусідній Білорусі є лікарня, де допомагають хворим із такими травмами, — пригадує Сашко, — Ми зібрали максимум інформації про цей лікувальний заклад та підготувалися до поїздки.
Відтоді розпочалася посилена робота над відновленням рухливості хлопця.
Спеціалісти Республіканської клінічної лікарні медичної реабілітації республіки Білорусь провели ретельне обстеження організму Олександра і зауважили, що у нього таки є шанс покращити свій стан.
— На сучасному медобладнанні білоруські медики, здавалося, перевірили кожну мою клітину. Їхній вердикт – потрібна реабілітація. І там ми почали її проходити, — розповідає Сашко.
Потім спливали місяці щоденних тренувань вдома та у інших реабілітаційних центрах. Це вартувало чималих коштів, але рідні шукали всілякі варіанти, їх підтримували друзі, знайомі, зовсім далекі небайдужі люди.
І Катя завжди була поряд із Олександром. Вона стала його тренером, лікарем, його опорою в усьому. Вона не давала спокою коханому, наполягаючи на виконанні необхідних вправ, розраджувала в хвилини безнадії.
І ось перше диво: згодом Сашко спромігся сидіти, його руки ставали слухнянішими. Він почав відчувати спершу одну ногу. А тепер вже і другу.
— Вправи, які я виконував у реабілітаційному центрі зі спеціалістами, вдома ми повторюємо з Катею. Вона серйозно до цього ставиться, не дозволяє мені розслаблятися. Займаємося на стінці, дошці Євмінова, із мотузками, саморобними вантажами.
Останній реабілітаційний курс Олександр проходив у березні. А це потрібно робити як мінімум двічі на рік. Вже зараз хлопець хвилюється, чи вдасться його рідним оплатити черговий курс у реабілітаційному комплексі в селі Боратин. Адже один день перебування в центрі коштує більше тисячі гривень. Тож за цілий курс реабілітації набігає кругленька сума. Інший, можливо, міг би вже і опусти руки та змиритися з тим, що є. Але не Сашко.
— Я повинен стати на ноги заради Каті! – ствердно та оптимістично каже Олександр. – Вона присвятила своє життя мені. Вона допомагала мені відновлюватися. І те, що я зараз на 80 відсотків самостійний – теж великою мірою я зобов’язаний завдячувати саме їй.
І справді Сашко тепер уже практично повністю може себе обслужити. Найважче йому хіба помитися, тож без сторонньої допомоги не ризикує. А останнім часом хлопець підкорив ще одну здавалось би нездійсненну мрію — він може навіть стояти. Не самостійно, а обіпершись на щось. І так тридцять хвилин у вертикальному положенні уже витримує.
Такого результату Сашкові вдалося досягти за два роки посилених тренувань і навантажень. Непросто було йому, не легше і Каті. Але молодих людей постійно підтримували Сашкові батьки. Ось і тепер, поки Катруся трудиться в сусідній Польщі на заробітках, тато доглядає за сином.
Так, Каті довелося поїхати, щоб заробити на життя та чергову реабілітацію.
— Взагалі то я мрію про те, коли ж нарешті назву її своєю дружиною, — романтично говорить Сашко. – День нашого весілля хотів би зробити для неї незабутнім. Друзям казав, що запрошу на гулянку до півтисячі чоловік. Але це лише мрії. Розумію, що гучне весілля зробити нам буде не під силу. Проте сподіваюся, що недалеко той день, коли ми станемо єдиною сім’єю.
Зараз Олександр з нетерпінням чекає повернення Каті. Він знову готується до реабілітації у приватному центрі. Каже, що попри його силу волі та самостійні зусилля стати на ноги без реабілітації за участю фахівців не обійтися.
Справа ця дійсно дорого вартує. Але дороги назад немає. Можливо, залишилося подолати найважче, аби Сашко зміг зробити перші кроки і сказати коханій: “Катю, я люблю тебе найбільше за все”.
Кошти можна переказувати на картковий рахунок 4149 4991 0708 6447 (одержувач Романюк Олександр Миколайович, тел. 066-02-21-791) у ПриватБанку.
Тетяна ПРИХОДЬКО, село Сошичне.
