Смертю хоробрих на Покровському напрямку поліг наш земляк, уродженець Каменя-Каширського та мешканець Городенківської громади (Івано-Франківщина) Висоцкий Сергій Миколайович. Півтора року солдат вважався безвісти зниклим. Трагічно обірвалися місяці надії для його рідних – днями загибель воїна підтвердили експерти.
Сергій народився 26 серпня 1975 року у нашому райцентрі, на теренах Олексіївки. Тут поруч із сестрою й двома братами минуло його дитинство, тут, на кладовищі, спочивають нині його батьки. Після школи Висоцкий вивчився на електрогазозварювальника у місцевому училищі. Відслужив «строчку» у внутрішніх військах. А там, як і багато волинян в ті часи, поїхав у Білорусь трудитися різноробочим у колгоспі. До того ж старша сестра вже якраз там проживала й могла пособити йому. Вернувшись додому, зустрів своє кохання. І подався за ним аж на Івано-Франківщину. Так, у 1996 році побрався з Ольгою та оселився приймаком в селі Вікно (Коломийський район). Там пройшли одні з найяскравіших митей його життя. Подружжя вело сільське господарство, утримувало 2 гектари городу, займалося скотарством. Одних тільки кролів 70 годували. Кілька років Сергій працював охоронцем на цукровому заводі. А коли його закрили, то з дружиною їздив на будівництва до Києва. Згодом почали сімейний бізнес – відкрили в Городенці, де мешкали деякий час, на ринку магазинчик. Бог подарував їм донечку Тетяну. Їхня сім’я ніколи не стояла осторонь долі країни. У 2004 році Висоцкі були активістами Помаранчевої революції, брали участь у мітингах в столиці.
– До чого Сергій був спокійний і поміркований у висловлюваннях, то того жвавий і моторний в роботі. Не словом, а ділом! Працьовитий, педантичний, чистолюбивий. Усе сам і повимиває, і гарно розкладе на стелажах. І вдома все було до ладу. На свята вмів зготувати будь-що для святкового столу. А який він варив зелений борщ! Це була улюблена його страва, якої навчила його ще мати. Ми спеціально сіяли щавель для нього. Десь із тим борщем він вертався у дитинство на своє Полісся. Та й так все згадував Волинь: мальовничі ліси, озера, запашне багно, гриби, чорниця… Усі в окрузі знали, звідки він родом, бо завжди наспівував «Волинь моя, краса моя..». І ми ту красу також бачили, бо не раз приїздили родиною до Каменя-Каширського, – розповідає дружина воїна Ольга Станіславівна.
Згодом, поки дружина й донька роз’їхалися на роботу за кордон, чоловік вернувся з Покуття до свого поліського краю, де ще доживав віку його батько. Так тут його й застала повномасштабна війна. Його мобілізували восени 2023-го.
Перебував саме у навчальному центрі, коли тато помер. На сам похорон не відпустили, прощався з батьком вже на поминках. Спочатку служив у 59-й окремій штурмовій бригаді, потім його перевели у 68-му окрему єгерську бригаду імені Олекси Довбуша. Був гранатометником 1 єгерського батальйону. Бойове псевдо – «Дід». Спершу його підрозділ стримував ворожу навалу на Харківщині, далі був передислокований на Донеччину, у Покровський район. 12 травня 2024 року Сергій Висоцкий під час виконання чергового завдання згас на полі битви поблизу населеного пункту Семенівка й тривалий час вважався безвісти зниклим. І лише нещодавно його тіло по екстрадиції змогли повернути рідним.
– Це був якраз період передвеликодніх свят. Тато довго не виходив на зв’язок. Перебуваючи на завданні, він загубив телефон. Їхню групу повністю розбили. Татові довелося також прикинутися мертвим й довго лежати нерухомо серед загиблих, аби ворог не засік його. Рашисти навіть штрикали його, перевертали, перевіряли, чи точно «200». Але він їх перехитрив. Коли вже зрозумів, що можна підніматися – пройшов зранений пішки 20 км до своїх позицій. Але командир зустрів його неприязно. Мовляв, як це він єдиний зміг вижити та дійти так далеко? Тож уже за кілька днів знову відправив батька на «нуль». На Великдень ми ще змогли з ним поспілкуватися. Він пояснив, де так довго пропадав. «Доня, ти моя кров! Одна мене розумієш», – навіки засіли останні його слова в моєму серці. Після чого тато пішов у свій вічний бій… – ділиться своїм горем донька Тетяна.
У скорботі – Городенківська громада, де багато літ вирувало життя Сергія й де його поховали. Сумує й Камінь-Каширщина – колиска його долі та місце, де він став захисником.
– Це дуже велика рана у нашій душі. Хай Господь прийме нашого чоловіка і тата туди, де спочивають праведні. Пом’яніть його добрим словом і на Камінь-Каширщині. Він того вартий. Хто не зміг через відстань провести його в останню дорогу – помоліться за нього вдома. Нехай його кохана Волинь збереже про нього світлу пам’ять, як він беріг вірний спомин про неї все своє життя, – кажуть дружина з донькою.
Іванна ГАЙДУЧИК, Волинь — Івано-Франківщина.
