На східних рубежах раптово обірвалося життя захисника із Каменя-Каширського Повара Ігоря Васильовича. Умілий будівельник, добродушний чоловік, єдиний син і брат, батько, надійний товариш і побратим – 20 листопада на Харківщині померли частинки багатьох життів, залишивши по собі добрі спогади й гнітючу печаль у кожному небайдужому серці.
– Моя дитина, моя кров! Добрий був. Завжди допомагав, хвилювався за нас. Трудяга був. З 14 років почав їздити в росію на заробітки, копійку заробляти. Потім в Польщу їздив. Одружився. Хату збудував. Усе своїми руками робив. Посадив дерева довкола. Бог подарував доньку. Життя не склалося, розлучилися, але не опускав рук. Працював. А потім – війна. Мені нічого не казав, повторював, що це мені не треба. Але ж настраждався, – оплакує долю свого сина Тетяна Іванівна Повар. Каже, син невибагливий був, добрий, спокійний, слухняний. Щоразу допитувався про здоров’я, чи не потрібна допомога. Був матері найкращим.
Ігор Повар свого часу навчався на столяра, але пов’язав життя із будівельною справою. Плитка, шпаклівка, декоративна штукатурка – у внутрішніх роботах йому не було рівних. Його життя минало на сезонних роботах. В армії не служив, був обмежено придатним. Варикоз. У період великої війни кілька разів проходив комісію, і відправляли додому, а востаннє – мобілізували. Замість необхідного лікування – лінія оборони. Був пригнічений, але свідомий покладеної на нього відповідальності. Виїжджав на завдання із військової частини у Черкасах на різні ділянки північно-східного кордону.
– На Чернігівщині були в розвідці, жили під землею. А востаннє був на Харківщині, будував оборонні споруди. Був солдатом, пройшов навчання на стрільця. Там, де Ігор був, усе наче в Чорнобилі: розруха, пустка, тиша… Казав, якщо повернеться, то поїде на заробітки. Але з останніх розмов було зрозуміло, що його віра на повернення вгасала. Мало розказував, але якось зізнався, що спали на сирій землі проти неба. Розповідав, що дрони буквально роїлися над головою. Не раз доводилося закопуватися в траву, аби сховатися. Навіть скидав відео хати після атаки шахеда. Врятувало тільки, що стеля була підбита фанерою. Інакше згорів би заживо. Захищав, працював і згинув, – не може примиритися з несправедливою втратою сестра Алла Скоробагатько. Хоч через роботу і війну їй мало випадало поспілкуватися з братом, їхній зв’язок і підтримка були міцними. Були…
– Золотий хлопчик – Ігорчик. Саме так я би назвала нашого однокласника Ігоря Повара. Я так давно його не бачила, але ці очі на фото, ця мила посмішка ніяк не змінилися більш ніж за 30 років. Він був напрочуд щирим, добрим, веселим, дуже врівноваженим, дуже толерантним, вихованим та спокійним хлопцем, в компанії якого завжди комфортно і затишно. Плачу разом, щиро співчуваю усім рідним та близьким. Пам’ятатиму завжди! – переживає втрату однокласниця захисника Людмила Андріюк.
Назавжди щирий, добрий і надійний. Навіки – 48, на віки – в строю.
Іванна ВЕЛИЧКО.
