За селом Малі Голоби є пам’ятний хрест на могилі сімох вояків УПА, які у 1944 році потрапили тут у засідку червоних карателів та полягли за Україну.
Гасло “Герої не вмирають!” народилося не сьогодні — воно старе, як світ. Адже герої — народні месники. Їхні земні діла живуть доти, доки про них пам’ятають інші люди. Це добре засвоїли радянські ідеологи. Тому правду і спомини про боротьбу тих, хто повставав проти їх системи, совєти старалися всіляко заглушити, витравити зі свідомості мас та очорнити. Під репресії потрапляли навіть ідейні чекісти, які десь випадково у своїх мемуарах, вихваляючись своїми звершеннями, згадували місця розстрілів тих же учасників УПА. Відтак майже вся історія українського національно-визвольного руху 40-50 років минулого століття складається із суцільних таємниць.
У лісі, серед непрохідних хащів, біля села Малі Голоби є братська могила. Не так давно над нею встановлено та освячено хрест з меморіальною табличкою. Меморіал скупо інформує, що тут під шаром землі покояться семеро повстанців, яких безжалісно знищили у червні сорок четвертого. Відомо, що молоді патріоти прийняли муки та смерть за Україну від рук радянських партизанів. Але, на жаль, про самих загиблих вдалося зібрати не багато відомостей. Старіші люди в селі вже повмирали, а молодші не все знають і не все пам’ятають. Та й пам’ять за майже сімдесят три роки притупилася. Тому відтворити із стовідсотковою точністю, як розвивалися ці події та з’ясувати, хто ці борці за волю України, сьогодні непросто. Однією із тих, хто особисто бачив повстанців напередодні їх гибелі, була мешканка Малих Голоб Василина Грисюк. На жаль, вона вже відійшла у вічність, але за життя згадувала, що підпільники напередодні завітали у село, та навіть обідали на подвір’ї у її батька Степана Войчука. Їй тоді було 18 років, тому вона добре закарбувала в пам’яті ті страшні часи: “Навіть не знаю, як було тих хлопців звати і скільки їм було років. На вроду — всі молоді, носили сірі мундири з тризубами на шапках. Той літній день видався спекотним і погожим. Тому стіл повстанцям ми накрили на дворі біля нашої старої хати”.
— Ці вояки, може, родом з вашого села? — перепитував.
— Та ні, не з нашого. Я чула, як вони казали, що прийшли з далеку, аж із Галичини! А звідки саме, того не чула. Пообідали, як годиться піс-ля цього — помолилися, про щось там пошепки побесідували з моїм батьком, і попрямували з Богом через ліс у напрямку Кримного.
Чого саме до них у двір навідалися вояки УПА, Василина Грисюк не відала! Та чи хіба й могла молодою дівчиною про те все знати? В той час багато селян підтримували повстанців. Зрозуміло, що були й ті, які вірили совєтам! Очевидно, сексот з місцевих (а їх червоні, кого шантажем, а кого за винагороду, повербували достатньо) повідомив куди слід про перебування вояків УПА у селі. Кажуть, що то був один із сусідів Степана Войчука.
У Гуті-Боровенській, яка всього через два кілометри, квартирувалися радянські партизани. Саме звідти негайно і виїхав у Малі Голоби озброєний до зубів спецзагін. Спершу червоні завітали до самого Степана Войчука, витягли його з хати. І лише за те, що він дав хлопцям з лісу поїсти, вивезли за село, і пустили йому кулю в скроню. І хоча повстанці із Малих Голоб зникли ще до їхнього прибуття, радянські партизани, знайшли місце, де упівці зупинилися зморені, щоб відновити сили. Завдяки несподіваній атаці, червоні зуміли оточити та шквальним вогнем перебили майже всю боївку. А тяжко поранених, що лишилися ще живими, довго мучили до смерті. Люди чули, як котився гуркіт від того бою аж до села, а потім все стихло.
Коли учасники спецзагону поспішили відрапортувати своєму вищому начальству про вдалу операцію, селяни тихо прийшли та поховали тіла повстанців, яких кати покинули на розтерзання звірині, на тому ж місці, де їх вбили.
А скільки ще в поліських лісах таких безіменних та забутих могил, у яких спочивають патріоти України, одному Господу відомо…
Олесь Федорович.
с. Малі Голоби.
