Цю давню пам’ятку нашої спільної минувшини, фундатором якої був останній володар міста Каменя-Каширського із роду Сангушків-Каширських — князь Адам-Олександр, зараз мародери руйнують і роздерають, наче вовки залишену без нагляду у лісі недбалим пастухом вівцю.
Асоціація до європейської спільноти… Як багато за останні чотири роки про неї сказано, як багато за неї вистраждано і вже сплачено, причім найціннішим — людськими життями. Як багато ще доведеться вистраждати Україні за романтичну мрію — жити по-європейськи! Жити в країні, де є справедливе правосуддя, де не треба давати хабарі чиновникам за те, що вони мають робити згідно зі своїми посадовими обов’язками, де закон для всіх знизу догори один, де взагалі держава існує для людини, а не людина для держави.
Здається, що із цією думкою живемо, про неї мріємо, а от мислимо і чинимо, даруй читачу, й далі як свині. Бо ніяк деякі наші співвітчизники не можуть навчитися жити, як велять закони людської моралі та совісті, їм лише дай урвати собі шмат того, що лежить без догляду, а то й понищити заради потіхи. І ось приклад.
Одним із найдавніших свідків далекої минувшини древнього Каменя у нашому місті є будівля колишнього римо-католицького костелу св. Архістратига Михаїла, вік якої сягає майже чотирьох століть.
Ця пам’ятка історії безцінна, навіть у запушеному вигляді вона манить до себе туристів із сусідніх держав, найбільше — із Польщі. Хто цікавиться пресою цієї держави, то, певно, знає, що польські журналісті постійно приїжджають до нашого міста, аби розповісти у себе на Батьківщині, чи варто до нас їхати. А що вони бачать, як навідуються до того ж костелу? Правильно: сіру будівлю з обдертими стінами.
Днями до редакції зателефонувала одна жителька міста та схвильовано розповіла, що до цієї будівлі, яку просто залишили без нагляду, вже систематично почали навідуватися мародери, бити вікна та навіть хтось вже зміг, за її словами, пробратися в середину споруди. Певно, з ціллю, щоб розжитися залишеним майном. Отож журналісти завітали сюди і оглянули приміщення костелу. Скажу відверто, ми були шоковані. Те, що побачили, могло б поповнити сюжети з картини про бомбардування мінами проросійськими найманцями жилих масивів населених пунктів Донбасу. Такої наруги ця багатовікова будівля, яка пережила дві світові війни, зазнавала, певно, лише за радянських атеїстичних часів, коли її змушений був залишити законний власник — римо-католицька громада міста.
Очевидно підлітки заради забави повибивали практично всі шибки у колишньому костелі та розписали одну із стін нецензурною лайкою, текст “прикрасили” нацистською свастикою. А на задньому дворі, на другому поверсі, а саме на балконі, привідчинені двері, вони без замка. Наче хтось їх спеціально залишив для злодія. Саме через них, схоже, і пробираються у середину костелу вже старшого віку охочі розважитися та випити тут. Про це свідчать залишені в середині порожні пляшки. Не треба навіть сперечатися, що бувають тут і з більш злочинною ціллю, наприклад, щоб винести з приміщення саке-таке, що залишилося, майно. Наприклад, вже хтось викорчував вимикачі, познімав плафони (де-не-де вони ще висять), а в окремих кімнатах частково збито із стін облицювальну плитку. Всю цю непривабливу картину можна побачити через порожні віконні рами.
Ще донедавна будівля костелу на правах власності належала облспоживспілці. Тут діяв кондитерський цех райспоживспілки. Напевно, зі зміною коньюктури ринку чи з якоїсь іншої причини кооператори вирішили закрити кондитерське виробництво, а саму будівлю продати. Вчасно долею колишнього костелу перейнявся депутатський корпус самоврядного органу району. Тож саме до заступника голови районної ради Сергія Дмитрука ми звернулися за коментарем, що чекає на старий костел в майбутньому? Він розповів, що на початку року райраді таки вдалося викупити приміщення костелу в облспоживспілки, яка була власником споруди. Будівля довгий час, за його словами, стояла пусткою, зараз вона у занедбаному вигляді.
— Ми передали приміщення колишнього костелу на баланс відділу культури райдержадміністрації з наміром розмістити тут районний краєзнавчий музей, — наголосив Сергій Олександрович.
І це дійсно хороша думка, адже директор Камінь-Каширського народного краєзнавчого музею Наталія Пась неодноразово акцентувала на цій ідеї, що історичну будівлю слід будь-якою ціною зберегти для нащадків. Та й музейним експонатам та фондам вже затісно у приміщенні будинку школяра, де вони зберігаються зараз.
Керуючий справами райради Валерій Хитрик додав, щоб привести до належного стану будівлю, потрібне чимале фінансування. Хоча вже є позитивні напрацювання. За його словами, цьогоріч виготовлена проектна документація за кошти району і залучено 170 тисяч гривень з державного бюджету на заміну даху сакральної будівлі.
— Все зробити відразу фінансово складно. Головне, що нам вдалося викупити будівлю в комунальну власність району і вона не дісталася в приватні руки, і таким чином знову повернута громаді, — наголосив Сергій Дмитрук.
Олесь Федорович,
фото автора та з редакційного архіву.
А історія у сакральної будівлі дуже цікава. Так Божою волею дано, що останній з родинної гілки, воєвода волинський, князь Адам-Олександр Сангушко-Каширський з дружиною Катериною лишили після себе у місті гарний спадок — стали фундаторами домініканського(духовний орден іспанського походження) монастиря, а при обителі звели і пишний костел. Опікувались всім цим монахи. Вони проповідували Євангелія, займалися освітньою та місіонерською діяльністю, розбудовували цей куточок міста. А відвідувала меси в костелі найперше польська громада Каменя-Каширського та довколишніх сіл. Цікаво, що магнат Адам-Олександ Сангушко увіковічнив своє ім’я передовсім тим, що був причетний до об’єднання Української Православної Церкви з Католицькою, і навіть він був посередником між папою Урбаном VIII і митрополитом Петром Могилою.
Чорні часи в історії обителі настали з приходом на ці землі російської імперської влади. В царську епоху монастир закрили, ченців прогнали, а сам костел припинив існування як релігійна споруда вже з приходом на ці землі безбожників “совєтів”. Після війни в приміщенні святині запрацював деревообробний промкомбінат, а з 80-х років минулого століття і по 2012 рік діяв кондитерський цех.
