Але переможну ходу кулеметника Антона Марчука зупинило важке поранення.
Це жахливе слово війна. Майже 80 десятиріч тому увірвалась вона у життя наших співвітчизників, зруйнувала їхні сім’ї, скалічила долі. Сотні тисяч, мільйони захисників стали на борню із лютим ворогом, ціною власного здоров’я і життя вони стримали його наступ на далеких і близьких фронтах, подарувавши таким чином нащадкам шанс на мирне майбутнє. А далі була праця і віра, що це більше ніколи не повториться… Повторилося. Сьогодні Україна знову палає у вогні кривавої боротьби. Ворог змінився, але суть, яку несе це явище, залишилась та ж – біль, сльози та смерть. Одним словом – війна. І коли вона закінчиться, ніхто не знає.
Кажуть: “Історія повторюється, доки не будуть вивчені її уроки”. Ми змушені їх засвоїти. Шансів не так вже і багато, адже до наших днів залишилось дуже мало свідків того далекого протистояння. Серед них Антон Марчук, якому довелося побувати на фронтах Другої світової війни, відчути на собі усі “принади” цієї невдячної справи, отримати поранення, лише дивом вижити, згодом зустріти своє кохання та в парі надбати чудових діток і шестеро онуків. Про нього наша оповідь.
Народився Антон Романович 1926 року у мальовничому селі Набруска, що на Маневиччині, у звичайній селянській родині. Тут життя хлопчака проходило у щоденних клопотах по господарству, бешкетах і мріях про щасливе життя. Та все змінилося з початком 40-их. 17-річним його та ще 12 місцевих юнаків призвали у військо. Спочатку їх перекинули на Київ, далі Москву, звідтілля потрапили аж на Пермщину (Росія) у місто Кунгур.
– Розподілили мене у піхоту, – починає свою оповідь дідусь. – Діставалися до Кунгура залізницею, часом доводилось іти пішки. Важко було: ноги від ходьби пухли, бо доводилось по декілька кілометрів нести на собі майже усю амуніцію, бувало що й голодували. Знаєте, земля тут глиняна, липка, постійно налипала на взуття. Від цього іти майже незмога, та ми крокували все вперед і вперед. Нарешті дісталися у Кунгур. Тут вже проходили військову підготовку.
Згодом, на початку осені 1944 року їх частину перекинули у Литву визволяти прибалтійські народи. Тут наш герой сповна відчув на собі гіркий присмак війни. Був кулеметником, стрілком-автоматником. Часто, разом із сотнями таких же відчайдухів як і сам, полишав він невеликі “безпечні” окопи та кидався в атаку. Без прикрас розповідає, що у ті миті боявся кожен, адже пробігаєш сотню, дві метрів, а далі… невідомість. Чи повернешся назад? Цього ніхто із них не знав, лише один Господь.
З солдатського щоденника. Будні в окопах:
“Литва. Знову копаємо окопи, над головами постійно кружляють ворожі літаки. Бомбування, розриви мін. Смерть панує довкола, забираючи у свої скоцюблені руки кращих синів. Цього разу нашому відділенню випало іти в атаку. Лячно, але мусимо триматися. За нами правда”.
На підступах до Риги:
“Сьогодні вирушаємо до Риги. Дорогою минули кілька містечок і сіл. Повсюди пустка: зруйновані будинки, вигорілі поля, довкола ні душі… Клята війна”.
Частина Антона Марчука підійшла до Риги у розпал осені. Надворі саме панував листопад. Пригадує ветеран, що ці місцини кишіли ворогами. З одного боку стояли червоноармійці, а неподалік з окопів на них вдивлялися нажахані німці. Знали, мабуть, що приречені. Та й нашим хлопцям, чого гріха таїти, було не по собі від цієї ситуації. Раз за разом командир підіймав їх в атаку. Короткий бій, і все знову затихало. І знову атака… атака… Та мить, коли отримав поранення, врізалася в пам’ять на все життя. Ніби це було вчора.
– 23 листопада довкола знову тривало бойовище. Я відповідав на вогонь ворога. Враз із того боку прилетіла міна. Вибуховою хвилею зруйнувало частину окопу, осколки потрапили у ліву ногу, вирвавши звідтіля добрячий шмат м’яса та розтрощивши кістку. Не зчувся, як втратив свідомість. Вже непритомного мене з поля бою виносили санітари.
Тут нашвидку бійцеві зупинили кровотечу. Далі пораненого відправили у госпіталь аж на Урал, де досвідчені хірурги рятували пошкоджену кінцівку, залатуючи діру від осколків його ж власною плоттю.
– Після госпіталю доля закинула мене у Варшаву, де разом із іншими військовими розвантажував вагони із металом, – провадить далі. – Потому відправили у Німеччину (місто Дрезден). Тут охороняв звіль-нені об’єкти. У Німеччині зустрів і перемогу.
Перемога…
“Перемога… Радіємо немов малі діти. Сміх, плач, гучні співи. Нарешті дочекалися. Дякую Богу, що живий”.
Після перемоги Антон Романович потрапляє у Білорусь. Звільнився із війська лише у 1951 році. Нарешті вдома на нього чекало мирне життя, а ще просто жахлива бідність.
– Влаштувався спочатку тут у Камені-Каширському взуттярем. Пропрацював із місяць та й вирушив до Луцька. Тут разом із нашою бригадою займалися відбудовою міста, зводили нові будинки. Потому знову повернувся в Камінь-Каширський, де працював на будові кінотеатру “Батьківщина”, пошти, відновлював пошкоджену під час війни споруду теперішньої школи мистецтв. Ось так все життя віддав будівничій професії. На пенсію вийшов аж на початку 1990-их років… – не без жалю за прожитими роками підсумовує свою розповідь наш сивочолий співрозмовник. Сьогодні Антону Романовичу вже 92. Та не зважаючи на свій поважний вік, дідусь має світлий розум, із оптимізмом дивиться на життя. Вірить, що в новітній кривавій борні наші хлопці здобудуть перемогу, і в Україні нарешті настане мир.
Олександр Приймак, м.Камінь-Каширський.
