Цьогоріч Україна разом зі світом відзначає 72-у річницю Перемоги над гітлерівським нацизмом. 8 травня — День пам’яті та примирення, вшанування жертв Другої світової війни, 9 травня — День Перемоги.
Бойові дії на території України під час війни тривали 1225 днів ( з 22 червня 1941 року по 28 жовтня 1944-го). 22 липня 1942 року Україна була повністю окупована ворогом. Жертвами окупаційного режиму стали близько 4 млн. мирних громадян. На руїни перетворилися 720 українських містечок і міст, 28 тисяч сіл ( із них 250 спалено дощенту), знищено 16,5 тисяч промислових підприємств, 18 тисяч лікувальних закладів, 33 тисячі шкіл, вищих навчальних закладів, технікумів та НДІ, а також понад 33 тисячі колгоспів, радгоспів, МТС.
У лавах радянської армії воювало понад 7 мільйонів українців. Кожний другий із них загинув на фронті, кожний другий із тих, хто залишився живий, на все життя став інвалідом. Загальні демографічні втрати України (вбиті, жертви концтаборів, депортовані) — 14 мільйонів чоловік. Це найбільші втрати порівняно із втратами інших країн і народів.
За ратні подвиги 2072 українці удостоєні звання Герой Радянського Союзу, 32 з них — двічі. А льотчик-винищувач Іван Кожедуб — тричі. Багато синів української землі стали повними кавалерами ордена Слави. 2,5 млн. синів і дочок України удостоєні орденів і медалей, вручених солдатам і офіцерам армії (всього таких нагород було 7 млн.).
Про це необхідно пам’ятати тим, хто сьогодні веде війну проти нашої держави на сході України.
З року в рік ми все віддаляємося від того страшного часу, тож поступово в круговерті сучасних викликів у людській пам’яті стираються ті події. Серед нас дедалі менше ветеранів. Час невблаганний. Адже навіть тим, кому в далеких сорокових випало вісімнадцятирічним піти на фронт, зараз уже далеко за 90. А вони ж — живі свідки історії, наша гордість, приклади для наслідування.
Добігає кінця страшна й сумна епоха тих, хто на собі виніс неймовірні страждання й муки, заподіяні жорстокою і ненависною війною. Я — з покоління тих, кого називають дітьми війни. Часто згадую роки дитинства і юності. Коли почалася ця жорстока, немилосердна війна, мій батько Степан Спиридонович пішов захищати рідну землю. Пройшов усю війну до Берліна. Ми, двоє малих хлопчиків, залишилися з мамою. Вона робила все можливе, щоб зберегти життя собі і нам. Тому для нас і сьогодні слово мама — святе … Час невблаганний.
Кожному, хто народився на світ Божий, непросто ужитися з часом: хтось його випереджає, шокуючи; хтось упускає, марнуючи; хтось іде нога в ногу, рівняючись; хтось вклоняється, спотикаючись… Та як би там не було, час комусь — раніше, комусь — пізніше готує на життєвім шляху дороговказ, який стає найголовнішим з-поміж усіх інших — це світла пам’ять про батьківську любов. По тому дороговказу напророчено прямувати й мені — ось уже протягом п’ятнадцяти років, коли відійшов у засвіти батько, а за ним і мама. Але, дякувати часові, не потьмарилася пам’ять про них. Тим паче нині, коли батькові посеред цьогорічного літа, якби дожив, сповнилося б 100 років. Зі століттям вас, тату! З Днем Перемоги!
… Ви покидали земне життя, зібравши до гурту усю нашу велику родину, давши кожному настанову, як у світі по честі і совісті жити. Ви нам залишили цілий всесвіт добра. Залишили найцінніший скарб — любов і пам’ять. Залишили родовідну настанову — бути повсякчас зорею, яка світить не до себе, а від себе. Бо лише так можна зігріти тих, хто довкола, й освітити шлях тим, хто попереду.
Хтось з поетів написав вірш про останнього фронтовика, який залишився один-єдиний на всьому великому білому світі. Вже всіх немає, а він ще є. Останній! На останньому рубежі. І йому з усіх фронтовиків найважче — він останній… Той вірш написаний давно, коли фронтовики ще з почестями ходили в колонах вулицями як визволителі, і не тільки 9 травня. Коли їх ще шанували так, як треба шанувати людей, які відстояли мир на землі.Тоді здавалося, що вірш про останнього фронтовика передчасний. Нині це вже реальність. Фронтовиків дедалі меншає, у селах їх залишилися одиниці, або й взагалі вже немає. І треба якщо не зрозуміти, то хоча б відчути: будь-яка увага наша до них чи навіть згадка — це той останній всенародний поклін, який, хоч і запізно, але ще можна зробити перед цими людьми, які поклали життя і здоров’я на вівтар Перемоги. Вклоніться їм! Хто як може. Добрим словом. Хвилиною мовчання. Двома тюльпанами на Братську могилу. Хто як може. З Днем Перемоги, дорогі ветерани всіх формувань!
Не забувайте ветеранів:
Фронтовиків, УПА, дітей війни.
Війна для них — найбільші рани.
Де б ми були всі, якби не вони?
Віталій НЕСТЕРУК, голова Камінь-Каширського районного відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів.
