22 лютого 1957 року поєднали свою долю наші батьки –Любов Федорівна і Андрій Іванович Склезі!
Отож, дорогі, єдині і любимі наші батьки, дідусю і бабусю, прадідусю і прабабусю – з діамантовим весіллям вас, із шістдесятиліттям спільного подружнього життя!….
На цих життєвих земних дорогах Ви були і залишаєтесь нашими оберегами і ангелами-охоронцями. І куди б не завела нас доля, ми знаємо, що твоя, Матусю, молитва летить у небеса до Всевишнього у проханні захистити і підтримати нас. З Вами пов’язаний не тільки наш прихід у земне життя, але і все найкраще, найсвітліше, найдобріше і наймиліше, що ми змогли перейняти від Вас, примножити, збільшити і розділити з навколишнім світом….
Тато… у 21-річному віці напівсиротою разом із 105 такими ж волинськими юнаками у 1951 році був призваний на службу в радянську армію. Мужньо і витривало він переносив армійську муштру і в Улан-Уде (столиця Бурятії), і Приморському краї на кордоні з Монголією поблизу містечка Кяхта, і в Читі, і в Красноярську, і на Далекому Сході, зокрема, на озері Ханка, на кордоні Росії з Китаєм… Лише через три роки, відслуживши в глибокій тайзі спочатку простим бульдозеристом, а потім помічником командира взводу, він повернувся, аби провести у Вічність свою помираючу від онкозахворювання матір.
Матуся… у 5-річному віці разом з меншеньким братиком Петрусем і сестричкою Марією у селі Личини залишились круглими сиротами – дідуся Федора, як провідника УПА, у травні 1943 року харківська трійка на 20 років вислала в Сибір (м. Тайшет, перша гілка БАМУ), а бабуся Ганна від тяжких страждань, горя і туберкульозу злягла у домовину тієї ж осені.
У ранньому віці, залишившись сиротами, наші батьки не злякались труднощів і нестатків, а заповнили їх відсутність своєю любов’ю і добротою і доглянули татову паралізовану бабусю, за нею гідно провели у Вічність нерідного (але любимого ними) татового дідуся. Підняли двох менших — татових сестричку Ліду і брата Трохима, маминого брата Петруся. Побудували хороший дім, народили двох доньок, разом з ними виростили трьох онуків, а зараз ще й допомагають онукові ростити трьох правнучок.
У їхніх трудових книжках тільки по одному записові. У мами — Камінь-Каширська районна лікарня, інфекційне відділення, де 38 років пропрацювала медичною сестрою. У тата — Камінь-Каширська реалбаза хлібопродуктів, де стільки ж трудився спочатку механіком, а потім головним інженером.
…Упродовж становлення жорстокої радянської системи, коли нас, українців, цинічно спонукали забути свою історію, зректися від своїх звичаїв і традицій, Ви свято берегли пам’ять про істинну національно-визвольну боротьбу нашого народу. З дитинства Ви зуміли прищепити нам, своїм дітям і онукам, ці святі і сокровенні істини, навчали, що кожен має долучатись до цієї титанічної справи по своїй силі і розуму, що кожен має нести особисту відповідальність за майбутнє не тільки своїх дітей, але і прийдешніх поколінь, за мир і спокій на своїй землі.
Природа людська проста і, як і всі, ми часто не дослухались до Ваших порад і настанов, не навчались на помилках інших, а допускали свої, за які і вам разом з нами доводилося нести відповідальність. Саме тому, допоки є час, вклоняємось Вам доземно. Просимо вибачити за невиправдані страждання і сльози, за можливо несправедливо Вам доданий сором і приниження. Щиро і безмежно дякуємо Вам за недоспані через хвилювання за нас ночі, за турботу щогодинну і щоденну, за правильно сформовану громадянську позицію, за любов до своєї країни, за віру в Небеса. Нехай і надалі Господь посилає Вам багато нової сили і життєвої енергії, залишає світлими Ваші розум і свідомість, аби ми мали радість спілкуватися з Вами, бачити і чути Вас. Адже Ви – два наших крила, які потрібні нам для високих і щоденних злетів!
З любов’ю Ваші доньки
Валентина і Оля, внуки Сергій з дружиною Марією, Валентин з дружиною Інною, правнучки Софія, Таня, Аня.
