25 лютого виповнюється 146 років, як народилася геніальна дочка України і Волині Леся Українка
Запруддя – поселення давнє. Назва села походить, очевидно, від того, що розкинулось воно за греблею (або запрудою), зробленою для зменшення розливу річки, бо ж місцевість і без того низька, заболочена.
Недалеко за селом простяглась залізниця з Ковеля до Каменя-Каширського.
Через Запруддя протікає права притока Турії – невелика річка Сукачі, яка бере початок у лісі поблизу села Сошичне. Запруддівці називають її просто Річка, а от Турію – Ріка.
Село вражає великою кількістю лелечих гнізд, що знаходяться чи не біля кожної хати, і пасік: місцеві бджолярі добре вміють доглядати й нові вулики, і старі борті.
На теперішній час Запруддя належить до Сошичненської сільської ради, є малонаселеним: тут мешкає трохи більше 200 жителів.
На околиці села, попри дорогу, стоїть доглянута дерев’яна церковиця, освячена в честь Успіння Пресвятої Богородиці. Навколо височать старі розлогі дуби, можливо, однолітки з церквою. Ще в давнину вклонялись цій святині подорожуючі, які мандрували в далекі світи, підносили подячний молебень паломники, повертаючись із прощі, без сумніву – знаходили тут душевний спокій та умиротворення й члени родин Тесленків-Приходьків та Косачів.
У 1899 році в Запрудді придбав маєток, землю і ліс Петро Васильович Тесленко-Приходько, чоловік Олени Антонівни Косач – тітки Лесі Українки по батьковій лінії.
Петро Васильович – уродженець Полтавщини, громадсько-політичний діяч. На початку 1880 року він був заарештований за членство в народницькій організації «Чорний переділ» і відбував заслання в Петропавлівській фортеці в Петербурзі, згодом – у Тобольській губернії.
Олена Антонівна Тесленко-Приходько (у дівоцтві – Косач) народилася 9 (21) січня 1845 року на Чернігівщині в м. Мглин, громадська діячка, молодша на чотири роки сестра Петра Антоновича Косача. Весною 1879 року була заарештована «ввиду крайней политической неблагонадёжности», відбувала ув’язнення в Литовському тюремному замку, Оленецькій, а пізніше – Тобольській губерніях. А тим часом 1881 року в Києві було надруковано її поему-билицю «Ганна» про важке життя заводських робітників. Олена Антонівна писала літературні твори під псевдонімом Є. Ластівка і Є. 3овиця.
Петро Васильович та Олена Антонівна познайомились на засланні й на початку 1884 року одружились; у грудні в них народився син Юрій.
У 1891 році, коли в Олени Антонівни завершився термін заслання, вона разом із сином відвідала Волинь, де на той час проживав із родиною її брат Петро Антонович. Цей край припав їй до душі і через п’ять років, коли звільнився й Петро Васильович, подружжя вирішило переселитись ближче до родини, на Волинь. Петро Васильович продав маєток на Полтавщині, а за виручені гроші купив посілість недалеко від Ковеля – у Запрудді. Позаяк землю й ліс він продав через два роки, то маєток перебував у його власності впродовж 1901 – 1907 років.
Яким було Запруддя на перетині ХІХ й ХХ століть?
У писемних джерелах зазначено, що в кінці XIX століття в Запрудді налічувалося 57 домів, 445 жителів, дерев’яна церква, водяний млин та гуральня. Про давніший період історії читаємо в праці Миколи Теодоровича: «Село це разом із Сошичном у ХVІ столітті і пізніше входило до складу багаточисельних маєтностей Володимирської єпископії. В кінці ХVІІІ століття належало графу Іллінському, у 1830 році перейшло до графа Коммара, а в 1875 році дісталось графині де-Монні, яка на той час проживала у Франції».
Обійстя, або як його називали в селі – панський двір, знаходилося неподалік дороги, за церквою. Будинок не був надто великий, однак вирізнявся добротністю з-поміж сільських хат, критих соломою та очеретом. Миловидні поліські пейзажі та гостинність господарів приваблювали свояків і знайомих Косачівської родини.
Нові поселенці з пошаною ставилися до місцевих жителів, а тим була до вподоби простота «непростих» господарів маєтку.
У родині Косачів Олену Антонівну люб’язно називали тіткою Єленою або Єлею. Вона була авторитетною і однією з «найлюбіших родичок».
Упродовж усього життя між родинами Косачів і Тесленків-Приходьків були приязні стосунки. Олена Антонівна любила всіх косачіських дітей, щиро приймала до себе на гостину, переймалась їх здоров’ям. Це їй, улюбленій тьоті Єлі, дев’ятилітня Леся присвятила свій перший вірш «Надія», а трохи пізніше – поезію «Забуті слова». Тітка Єлена постійно листувалась із Лесею Українкою, підтримувала її не лише порадами, але й своєю присутністю у важкі періоди життя. Вона була з Лесею в Мінську біля хворого Сергія Мержинського, приїздила в Сан-Ремо, де Леся поправляла своє здоров’я, а Петро Васильович Тесленко-Приходько виконував роль свідка під час шлюбу Лесі із Климентом Квіткою. Олена Антонівна була хрещеною матір’ю Михайла, старшого сина Косачів.
За період із 1901-го по 1907-й роки в Запрудді побували всі представники родини Косачів, сюди навідувались відомі тогочасні українські діячі. У листі Юрія Косача, сина Миколи Косача і Наталії Дробишевої, надісланому із Нью-Йорка 8 березня 1986 року до працівників Камінь-Каширського краєзнавчого музею, читаємо: «Коли мені було 12–14 років, мати показувала мені фотографії (їх було багато, але всі вони пропали), відзняті у Запрудді. Там знято великі товариства, якісь святкування, з’їзди, між товариством був і Іван Франко, який в тих роках приїздив і перебував з родиною в Колодяжному і Запрудді. На фотографіях були (як пояснювано мені пізніше) також тогочасні українські діячі – Лисенки, Старицькі, Юркевич, Грицько Григоренко (письменниця, Судовщикова, вдова по братові Лесі Михайлові), батькові шкільні товариші».
Олена Пчілка залюбки відвідувала села, й Запруддя в тому числі, і заохочувала до цього своїх дітей.
Вона була пристрасною прихильницею дослідження й збирання народної творчості, не трималась осторонь сільського життя, а навпаки – з великим бажанням зустрічалась із простими поліськими людьми, знайомилась із їх побутом, захоплювалась неперевершеною поліською вишивкою і чудовими візерунками, спілкувалась, з голосу занотовувала слова пісень і запам’ятовувала мелодії.
Олена Пчілка не один раз відвідувала Запруддя, а поїздка в грудні 1902 року була особливо плідною у творчій роботі. Тоді вона зафіксувала свої враження від курної хати із незвичним і унікальним стародавнім пристосуванням для освітлення її внутрішньої частини – світцем, записала 12 унікальних поліських колядок, а згодом свої враження виклала в грунтовній праці «Украинские колядки: текст волынский», яка друкувалась у кількох номерах журналу “Киевская старина” за 1903 рік.
Бували в Запрудді доньки Косачів – Ольга, Оксана, Ізидора й, поза сумнівом, – Лариса.
«В родині згадувано часто прототипів дядька Лева, Лукаша й Килини, що їх Леся бачила в Колодяжному й зовсім поліському селі Запруддя, куди виїздила також кіньми», – ділиться спогадами Юрій Косач. Вочевидь, колоритність запруддівських селян настільки вразила творчу уяву молодої поетеси Лесі Українки, що вони, так само, як і колодяженці, стали прототипами дійових осіб «Лісової пісні».
Ольга Косач-Кривинюк теж занотувала факт приїзду Лесі Українки в це село. У листі від 24 вересня 1902 року вона писала: «Ольга має везти сестру Оксану в с.Запруддя коло Ковеля, де жила тоді тітка Єлена з родиною. Леся має виїхати на «сих днях».
Про «молоду пані» розповідають й запруддівці-старожителі.
«У нас по сусідству жила Прузина Михайлівна Мостика, 1893 року народження, – ділилась спогадами вчителька запруддівської школи Ольга Шворак. – Її бабуся була в Косачів кухаркою і частенько брала з собою Прузину. Вона ж любила згадувати, що до панів приїздила молода пані, яку звали Леся. Тоді господиня розпоряджалась запрягати коней і Макар Телемонович Мостика, конюх Косачів (до речі, загинув у роки Першої світової війни), відвозив її на озеро. Там вона писала…».
Те озеро, яке колись так облюбувала косачівська молодь, називається Наболоцьке й знаходиться за 3,5 – 4 км навпростець від села. Там катались на човнах й Ізидора Косач із Юрком Тесленком-Приходьком.
Про свої враження від тітчиних гостин і відпочинку на озері Ізидора пише в одному з листів до матері влітку 1903 року: «Я тут багато читаю, граю в крокет і гуляю. Не купаюсь, бо холодно. Буду сьогодні шити блузку собі під керівництвом тьоті. Їздили ми з Юрою на озеро і катались на лодці. Які тут чудні лодки, якісь чотирикутні».
Такі човни, до речі, й дотепер прислуговуються на Поліссі й називаються «крипи».
У Запрудді оздоровлювалась Оксана Косач. У родині мали втіху від того, що Оксана знайшла собі місце, сприятливе для її самопочуття. «Нарешті лікарі порадили їй змінити оточення і виїхати на село в якусь родину, де був би порядок і де сама хора узнавала б чийсь авторитет. На щастя, її запросила до себе на село наша старша тітка, що, власне, добрий порядок у домі провадить і має авторитет перед Оксаною. Се вже тиждень як Оксана там, і пишуть, що там їй ліпше”, – довідуємось із листа Лесі Українки до Ольги Кобилянської від 3 жовтня 1902 року.
Пройде зовсім небагато часу і Леся буде розповідати Михайлові Кривинюку, що «…Оксана в Запрудді, – пишуть, поправляється» (лист від 13 жовтня 1902 року).
Без сумніву, настояне на цілющих поліських травах повітря, спокій розміреного сільського життя і, безперечно, гостинність тітки Єлени так благодатно вплинули на Оксанине самопочуття.
Приїздив до свояків у Запруддя й молодший син Косачів Микола. Він обожнював гостини у тітки Єлени, бо бував там частенько.
Навідували сестру в далекому поліському селі й Петро Антонович Косач із братом Григорієм. Із листування дізнаємось, що Петро Антонович був і в Сошичному та Камені-Каширському, де за обов’язками служби набирав солдатів-новобранців. У Запрудді брати відпочивали й ходили на полювання, позаяк мисливських угідь в околицях було доволі, а вони самі були вмілими ловчими.
Нині уявлення про тогочасні запруддівські краєвиди, як виглядала тоді садиба, про гостей поліського села ми дізнаємось завдяки старим знімкам, як зробив на початку минулого століття син Тесленків-Приходьків Юрій.
Він навчався в Мюнхенській політехніці, був спеціалістом у галузі рентгенівських променів. Приїжджаючи до батьків у Запруддя, він постійно фотографував усе, що викликало в нього зацікавленість. Його називають одним із перших хронікерів Полісся. Запруддівські дівчата й хлопці стали для Лесі Українки типажами «Лісової пісні», а частина знімків, зроблених Юрієм, увійшли до видання драми 1914 року.
З великою ймовірністю можна стверджувати, що прообразом Лукаша (або, принаймні, одним із прообразів) став Мостика Макар, конюх в домі Тесленків-Приходьків, високий, вродливий юнак, а взірцем для персонажу Килини – одна із запруддівських жінок. Та й образ потерчат, вочевидь, навіяли Лесі Українці маленькі дівчатка у лляних сорочечках, зазнімковані Юрієм у Запрудді.
У вересні 1914 року, після початку Першої світової війни, Юрій Тесленко-Приходько був у складі ініціативної групи киян, яка працювала над створенням рентгенівського устаткування для військових госпіталів. Згодом одним із трьох відкритих у Києві рентген-кабінетів завідував інженер-фізик Юрій Тесленко. У 1937 році, під час «великого терору», Юрій Тесленко був заарештований і засуджений до розстрілу, пізніше вирок замінений на тюремне ув’язнення. Відбуваючи заслання, він помер в м. Котлас, що в Архангельській області.
Після 1907 року, коли господарі залишили Запруддя, власником маєтку став колишній управитель у домі Тесленків-Приходьків Каплан. Перед початком Першої світової війни він виїхав за кордон. Хатні речі були спаковані в ящик і закопані неподалік дому, який у роки війни згорів.
Олена Антонівна померла 9 лютого 1927 року, поховали її на Байковому кладовищі в Києві; нині поховання втрачене. Петра Васильовича не стало через два роки після смерті дружини.
Неодноразово на місці садиби в Запрудді проводились розкопки. У кінці 80-х років ХХ століття дослідження проводили Іван Денисюк і Тамара Скрипка.
У 2011 році фонди Камінь-Каширського краєзнавчого музею попоповнили віднайдені меморіальні предмети посуду із запруддівського дому Тесленків-Приходьків. Серед іншого – дві великі білі тарілки з клеймами «IRONSTONE CHINA. J&G. MEAKIN. HANLEY. ENGLAND». Цей високоякісний дорогий посуд, запатентований у Китаї, на той час вироблявся в Англії і саме такі клейма фірма ставила на продукції, виготовленій з 1890-го по 1914-й роки. Вочевидь, навідуючи сина в Мюнхені або Лесю Українку в Сан-Ремо, як це було не один раз, Олена Антонівна купила в Європі англійську порцеляну. «Люба мамочко! – читаємо в листі Лесі Українки із Сан-Ремо від 29 березня 1903 року. – […] Приходьки, певне, з тиждень пробудуть тут, потім поїдуть в Мюнхен, а звідти тьотя і Петро Васильович вернуться в Запруддя».
Можливо, саме з цієї поїздки був привезений у далеке поліське село «білий айронстон»…
Запруддівський період у життєписі родини Косачів доволі знаковий і захоплюючий.
Нині, як і більше сторіччя назад, милує зір сільська ошатна церква, збудована у 1795 році. Селяни й дотепер вельми цінують Євангеліє і плащаницю, подаровану Косачами. Як реліквію, зберігають жителі краю ікону Святого Миколая, до якої, без сумніву, молились Косачі під час богослужінь. Нині ікона знаходиться на реставрації, а згодом поповнить експозицію районного музею.
З нагоди 140-ї річниці від дня народження Лесі Українки в Запрудді було встановлено пам’ятний знак. Це село є яскравим вкрапленням на карті меморіальних місць славного українського роду Косачів, які здійснили неоціненний внесок у розбудову національної культури, літератури, науки, просвітницького руху другої половини XIX і початку XX століть.
… Тепер на Панському полі щоліта колоситься жито, поруч – квапливо біжить Річка до Ріки, торуючи шлях поміж звивистими берегами… Густо зарослі ліщинником околиці ваблять місцеву дітвору поласувати горіхами… Літніми вечорами голосно витьохкує соловей, розбиваючи тишу розміреного сільського життя. Рай для душі… Хіба лишень бракує колишніх інтелігентних поселенців із дому Косачів-Тесленків-Приходьків та вишуканої мелодії фортепіано, що розливалась навкруги із прочинених вікон садиби…
Наталія Пась,
директор Камінь-Каширського краєзнавчого музею
