У селі Качин попрощалися із молодим захисником на псевдо «Миш», учасником бойових дій в АТО Батраковим Михайлом Олексійовичем. Боєць поліг смертю хоробрих торік восени на Харківщині. Йому навіки буде неповні 32. Рік та один місяць рідні, сповнені надії, чекали хоч якусь вісточку про нього…
Михайло ріс у товаристві двох сестричок – старшої Кпавдії та молодшої Надійки. Народився на Луганщині, в місті Брянка. Там і провів свої кілька перших років життя. Згодом сім’я Батракових переїхала на малу Батьківщину мами, тож у школу Михасик пішов вже у Качині. У 2007 році тата не стало, його поховали у рідному місті.
Юнаком Михайло відслужив строкову службу у прикордонних військах у Львові, згодом подався у силові структури МВС. Заочно навчався у Житомирській філії «Університету сучасних знань». Почалися буремні дні Революції Гідності. У рядах силовиків Михайло виходить на Майдан. Спостерігаючи за тим, що твориться на головній площі країни та аналізуючи накази проросійської влади, хлопець покидає спецпідрозділ. Бо він не ворог і не кат для свого народу! А ще через кілька місяців даватиме відсіч російському агресору на Луганщині, у місці, де робив свої перші кроки, у колисці свого дитинства. Брянка на той момент вже була окупована. Недосяжними для родини стали хрещені батьки, знайомі, могила тата. У 2016-ому військовослужбовець демобілізувався й одночасно отримав диплом за спеціальністю «Правознавство». Два роки працював на будівельних роботах у Києві зварювальником, брав участь у реставрації Києво-Печерської лаври. Згодом відпрацьовував на лісопереробних підприємствах. Працювати за здобутим фахом так і не довелося. Влітку 2022-го, попри проблеми зі здоров’ям, був мобілізований до лав 14-ої ОМБр. Старший солдат із перших днів виконував бойові завдання на Харківському напрямку, брав участь у звільненні та зачистці регіону від окупанта. Виконував функції гранатометника. На передовій всі зверталися до нього за псевдо «Миш». Вкінці травня 2023-го потрапив із пораненнями до госпіталю, але цілком так і не відновився, повернувся на фронт. Осколки, що залишилися в понівеченій нозі, почали гноїтися. Відтоді воїн був змушений жити на знеболюючих препаратах: як цукерки, одну за одною закидав до рота пігулки. У жовтні того ж року рідні надіслали останню посилку Михайлові. З неї він дістав лише листи сестри та нові берці, у яких, як виявилось, вирушив на останнє своє бойове завдання. 23 жовтня 2023-го Михайло Батраков разом зі ще сімома побратимами зникли безвісти в районі населеного пункту Першотравневе Куп’янського району. Цю дату нині вважають днем їх смерті. По ділянці, де перебували українські воїни, летіли фосфорні бомби, точилися масовані танкові обстріли. Шансів вижити не залишалося. Та ще й територію одразу взяв під контроль ворог. Однак, оскільки наш дрон так і не побачив з повітря усіх бійців групи серед полеглих тіл, у родини ще жевріла надія – раптом потрапив у полон.
«Як з’ясувалось, тіло було обміняне ще торік у грудні. А разом із ним останки ще трьох побратимів. Їх поховали в лютому 2024-го, а про Михайла чомусь нам досі не сповіщали. Як таке можливо? Це недбалість наших місцевих посадовців чи військової частини? Рік наш брат і син пролежав у морзі! Увесь цей час мама чекала його вдома, молилась за нього, замовляла молебень за його здоров’я, – не приховує відчаю через чиюсь байдужість та халатність молодша сестра Надія. – Відколи мама самостійно нас ростила, брат частково заміняв мені й батька. Хоча ще й сам був юним та потребував часом міцного плеча чи мудрої настанови. Він міг покладатися тільки на свій досвід, робити висновки зі своїх помилок. Мене ж навчив всього, що міг: і на мотоциклі їхати, і плавати, відкрив переді мною красу українських міст, підтримував фінансово. Він був для мене натхненником віри в свої сили. Він став для усіх нас Героєм. Тато також пізнав війну: воював в Афганістані, був пораненим, але повернувся живим…».
8 грудня Михайла Батракова проводжали у Качині в останню земну дорогу. У пам’яті односельців він навіки залишився тим красенем, струнким вродливим парубком. Добрий і м’який, щедрий, покладистий, інколи імпульсивний. «Вічно стояв на воротах, був кращим голкіпером», – говоритимуть поміж натовпу про шкільне футбольне минуле близькі захисника. Він умів захищати – ворота, маму, сестричок. Вмів захищати і свою країну. Якби ж ще вмів воскресати. «Нащо мені ваш прапор? Верніть мені сина!», – голоситиме від горя ненька на все кладовище, приймаючи поминальний стяг. Її дитина так довго стояла на «воротах держави», аби перемогла уся Україна. Лягла домовина Героя в землю. А поряд з нею височать до неба синьо-жовтою символікою могили ще двох друзів дитинства та гравців команди Михайла – військовослужбовців Андрія Любчука та Миколи Павляшика. Усі вони грали колись разом у футбол, усі вони «грали» й за Україну… Тепер хай разом спочивають у мирі.
Іванна ГАЙДУЧИК, село Качин.
