Він вмів бути братом, сином, дядьком, другом, побратимом. Не боявся смерті, але мав плани на життя. Чи в окопі, чи на евакуації – вмів підтримати у будь-якій ситуації. З ним ніколи не було страшно і побратими нерідко сперечалися, хто піде з «Генералом» в розрахунку. Він вправно розставляв цілі, готовий був пожертвувати собою заради інших і завжди знаходив вихід із ситуації. Був опорою і маяком, сонячною Людиною, і навіть “на щиті” зібрав довкола себе своє товариство. Після 15 місяців тиші Шепшелей Назар Валентинович із Верхів знайшов вічний спокій на рідній землі. Назавжди – 27.
25 лютого 2022 року Назар Шепшелей повідомив рідним, що іде у військо. Аби їм легше було сприйняти таке рішення, вигадав, що отримав повістку. Потрапив у лави новоствореної 71-ої окремої єгерської бригади ДШВ, у складі якої протягом 2 років пройшов найгарячіші бої, зокрема, у Роботино, Бахмуті, Авдіївці.
– Ми довгий час не знали про те, де Назар і що він робить. Завжди казав, що все добре. 4.5.0 – іншого ми й не чули. Тато постійно переглядав ютуб і в одному із сюжетів впізнав нашого Назара. Тоді ми дізналися, в яких надскладних умовах йому доводиться працювати, – пригадує момент «відкриття» старша на 2 роки сестра Анастасія.
Осінь 2023 року. Найкривавіший етап боїв біля Роботиного. Дощі, болото по коліна. У бліндажі військові й журналістка ховаються від обстрілу. Миші бігають буквально по головах. Захисники повертаються з евакуації. 8 кілометрів несли поранених і загиблих на плечах. Замінованим полем. У темноті. Тільки зранку, вивчивши місцевість з дрона, зрозуміли, що мають хорошого ангела-охоронця.
— Найскладніше, зізнався потім Назар, забирати тих, у кого є шанси і не знати, принесеш на «точку» життя чи смерть. Назар довго хвилювався чи вижив молодий хлопчина, якого він евакуював, а пізніше вони зустрілися на Донеччині. Мій брат був неймовірно щасливий. Такий він по життю: усе для всіх, нічого для себе. На церемонію поховання приїхали 15 побратимів. І це не всі, хто міг вибратися в дорогу. Скільки хорошого вони розповіли, яким важливим Назар був і в їхніх долях. На фронті йому пощастило зустріти справжніх друзів…, — розповідає Анастасія.
Евакуація бійців була тимчасовим завданням, адже увесь час Назар Шепшелей працював у батальйоні протитанкових ракетних комплексів на «Фаготі». Був навдивовижу вмотивованим, наполегливим, душею компанії. Учив близьких мати повагу і до союзників, і до ворогів, тверезо оцінювати їхні можливості. На позиції намагався іти з найближчими друзями. Хвилювався за них більше, аніж за самого себе. Особливо опікувався тими, хто мав діток. Їхні сім’ї були родиною і Назарові. А коли найближчий серцю товариш «Кастелло» повернувся після тривалого ефірного мовчання, чоловік не міг стримати сліз. Думав, коли разом з вірними побратимами – усе буде під контролем, хлопці мали такі ж переконання. Але у останній вихід їх розділили.
11 травня 2024 року, у переддень Дня матері, рідні востаннє чули голос Назара. Повернувшись з позиції, захисник мав відпочивати і потім доєднатися до решти команди, яка тим часом передислокувалася на Харківщину. Тимчасово прикомандирований до іншого підрозділу, замість відновлення пішов заступити зовсім незнайомих йому захисників на зайнятій «точці». Тієї ж ночі «Генерал» зник безвісти. Рідні дізнались про це, коли забили на сполох і, попри всі накази чоловіка зайвий раз не турбувати товаришів по службі, звернулися до командування. З часом довідалися, що на позиції зайшла диверсійна група і закидала оборонців гранатами. Один захисник вижив, інших трьох не знайшли, їхніх тіл також ніхто не бачив.
Шепшелеї більше року шукали коханого захисника, їздили на різноманітні акції, зустрічі, розпитували репатрійованих і чіплялися буквально за волосинку надії. Їхні серця переконували: «Живий». Офіційний статус Назара змінився з безвісти зниклого на загиблого, але за станом тіла навіть не вдалося визначити причини смерті. Біль не втихає…
Назар завжди говорив з сім’єю про побратимів. Мимоволі, він гуртував довкола себе товариство і відчував особисту відповідальність за кожного. За час служби тільки двічі приїжджав додому у відпустку, але добути її сповна захисникові не вдавалося: переймався долею інших, картав себе, що залишив їх, і повертався на передову. Навіть вивчився на сержанта, але відмовився від посади – відчував потребу бути поруч з хлопцями на «нулі». Особливо бережно ставився до тих, хто мав дітей. Рідні побратимів стали і його родиною.
Назар Шепшелей не любив зайвих ніжностей, але завжди трепетно ставився до мами, сестер і племінників. Огортав їх турботою і любов’ю, пестив увагою і найкращими квітами. Його день народження – 8 березня – був найперше святом для його улюблених дівчат.
– Назар був дуже сонячним. Рудий, поцілований веснянками і завжди усміхнений. Умів заговорити до усіх, посміятися, але не образити. Назар – наш найкращий восьмиберезневий подарунок. І хоч він був іменинником у цей день, завжди створював приємності насамперед для нас. Він був турботливим, дуже добрим і неконфліктним. Мріяв про мотоцикл і незадовго до повномасштабного вторгнення нарешті придбав його, але натішитися не встиг. У дитинстві ми могли посваритися хіба що тільки через телевізор, бо я хотіла дивитися «Роксолану», а він – футбол, – розмотує клубочок спогадів Анастасія Улітич. Її брат мав міцну статуру, але любив спорт. Ще зі школи їздив на змагання. Дуже гарно грав у футбол, шахи. Часто вигравав. Навіть на сході, особливо в Запоріжжі, користувався моментом поганяти м’яча, і заохочував інших.
– Коли ми були маленькими, завжди виходили на вулицю, тримаючись за руки. Мама забороняла нам іти на дорогу, тож ми чіплялися за ворота і так спостерігали за усім. У нас завжди були найвеселіші іменини і розваги, найтепліші моменти спільного часу. Діти й досі чекають, що Назар повернеться і повезе їх у аквапарк. Він же обіцяв. Ми не можемо змиритися з цією втратою, ми хочемо вірити в диво, — мовить сестра воїна.
Защеміло в серцях в Україні і за кордоном, звідусіль з’їхалися рідні й небайдужі: сизим голубом відлетів у вічність Назар «Генерал» Шепшелей… Насправді, він хотів іменуватися «Зорею». І він був світлом. Що на фронті, що в мирному житті. Ці промені добра й надії продовжуватимуть вести близьких життєвими стежинами, бо любов ніколи не перестає.
Іванна ВЕЛИЧКО,
село Верхи.
