Наприкінці минулого 2016 року у видавництві “Надстир’я” побачила світ нова праця відомого фольклориста, етнолога, краєзнавця Олександри Павлівни Кондратович “На перехрестях долі” обсягом 328 сторінок. Доповнює текст блок світлин на 12-и сторінках.
Книга цікава, як і саме життя авторки, сповнене як здобутків і перемог, так і прорахунків та невдач. Хоч має назву “На перехрестях долі”, однак, як видається, то, скоріш за все, випробування долі.
Перехрестя в нашому сприйнятті – це завжди чотири напрямки руху, як чотири сторони світу. І кожна зі своїми принадами, таємницями і випробуваннями. Тому треба добре зорієнтуватися не лише у просторі, але й у власній душі: чого вона прагне, на які орієнтири спрямоване її чуття. Ми звикли чути про три дороги, а тут – чотири і безліч доріжок та стежин. Ти ж маєш вибрати одну з трьох і ні в якому випадку – четверту. Бо вона веде назад, у минуле. Здається, авторка щодо цього не мала та й не має ніяких сумнівів – тільки вперед.
Життєва дорога Олександри Павлівни пряма і чесна. У різні роки була вона вибоїстою, небезпечною, з карколомними перипетіями, перепонами й загрозами. Та це її не зламало, навпаки, загартовувало волю, додавало снаги душі. Вона долала труднощі, збиралась на силі і йшла вперед, ведучи за собою своїх друзів і своїх учнів, володіючи якимсь особливим талантом гуртувати навколо себе. За час педагогічної праці їй тричі доручали керівництво в, здавалось би, некерованих дитячих класних колективах, і щоразу відбувалось диво: ці зірвиголови, як висловлюється авторка, ставали прикладом для інших у навчанні та поведінці. Інколи з її вуст можна почути рядки з поезії Миколи Заболоцького в її власному перекладі з російської:
Не дозволяй душі лінуватись.
Щоб в ступі воду не товкти,
Душа повинна працювати
Щокожної миті – за три.
Нелегко велось їй у житті. Близько двадцяти років поневірялась по приватних квартирах зі старенькою хворою матір’ю на руках, працю в школі поєднувала із заочним навчанням в університеті упродовж шести років – і ніякої допомоги, зате безліч усіляких доручень, якими керівництво навантажувало з усією щедрістю. Була секретарем педради, керувала шкільним методичним об’єднанням словесників, керувала хоровими колективами — учнівським та сільської молоді. І при тому мала все сприймати як данність. Дозволила собі покритикувати секретаря місцевої парторганізації – і була виключена з кандидатів у члени партії. Тоді це загрожувало багато чим. Достойно сприйняла випробування, не просилась і … вистояла. Навпаки, намагалась заступатись за скривджених, тих, хто потребував допомоги. Неможливо спокійно читати розповідь про епізод з колгоспною зоотехнічкою Пашею Борбич, коли на відкритих партійних зборах під незворушним поглядом голови колгоспу всіляко потоптували дівчину, незважаючи на її ридання, і таким чином спонукали до прийняття рішення про звільнення її з роботи. Олександра Павлівна виявилась єдиною, хто заступився за неї та зуміла навести аргументи на її користь, і фатальне рішення не було прийняте. “Сестричко! Ти врятувала мені життя”, – сказала дівчина, коли розходились збори. І це зізнання справді було недалеким від істини, про що свідчить розповідь про подальший перебіг подій.
На життєвій дорозі авторки спогадів зустрічалось немало подібних епізодів, але, до її честі, вона не залишалась байдужою, завжди простягала руку допомоги і саме в той час, коли це було найбільш потрібно. Натерпівшись болю у власному житті, серцем сприймала чужий і ніколи не залишала людину в біді.
Провідною темою книги “На перехрестях долі” є любов. Любов до рідних, поліського краю, до України. Олександра Павлівна навчала цієї любові і своїх учнів, і тих, хто був поруч, – на уроках, у позакласній роботі, власними вчинками та всім своїм життям. Зворушує, мабуть, точніше буде сказати, заворожує її любов до рідної матері. У книзі вона – матуся, ненечка, матінка. Ще в дитинстві зрозуміла, наскільки крихке здоров’я цієї найдорожчої для кожного з нас людини. Тому постійно підставляла їй своє спочатку дитяче, а згодом доросле плече, у неповних двадцять років забрала до себе. “Тільки й життя було, що в батьків до заміжжя (до п’ятнадцяти з половиною років – Авт.), та в тебе на старості. А то все було пекло без кінця і краю”, – скаже на схилку віку своїй дочці мати.
Аналізуючи текст, доходиш думки: його авторка уперто долала перепони та загрози на власній життєвій дорозі, але дивним чином відчувала небезпеки, що чатували на близьких людей і знайомих та сміливо кидалась на допомогу, при цьому забуваючи про себе саму.
Усе своє життя Олександра Павлівна плідно працює, домагаючись неабияких успіхів на кожній ділянці, куди посилала її доля. Як учитель, класний керівник та керівник учнівської художньої самодіяльності й сільської молоді, самодіяльного драматичного театру, заступник директора школи, завідувач методичного кабінету райвно. При цьому свого часу чимало зробила для забезпечення шкіл Камінь-Каширщини кваліфікованими педагогічними кадрами шляхом залучення на навчання в педвишах обдарованої учнівської молоді та на заочне навчання вчителів, які не мали вищої освіти. Роботу з молодими педагогами району вивчало Міністерство освіти України, відзначила й найвища освітянська установа колишнього союзу.
Авторка брала також активну участь у громадському житті: очолювала районні відділення Педагогічного товариства України, Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, обиралась делегатом VI та VII з’їздів Педагогічного товариства УРСР.
Увесь час ішла попереду життя. Працюючи заступником директора Ворокомлівської десятирічки, чимало зробила для вдосконалення навчально-виховного процесу, вдосконалення та урізноманітнення учнівської художньої самодіяльності, організувала чи не першу в районі виставку вишивки, ткацтва, виробів з дерева та інших народних промислів ворокомлівців. Це вона наприкінці 1970-х запровадила щедрування в Камені-Каширському. Поруч з тим записувала пісенний фольклор, народні перекази, легенди, жарти, вивчала звичаї, обряди, вірування поліщуків. Усе це лягло в основу її книг “Калиновий квіт Полісся” (пісенник), “Як у лузі калинойка з квітками”, “Весілля на Поліссі”, “Народини, або Дарована Богом свіча: родильні звичаї Західного Полісся”, “Продиктоване серцем”, “Кримно і Бронниця: минувшина та сьогодення”, багато інших. Цією проблематикою перейняті її численні статті, виступи на радіо і телебаченні. Вона завжди знаходила спільну мову з будь-якою аудиторією, дорослими чи дітьми. Не можу оминути епізод: після участі у заході «Три празники в гості», що проводив Волинський краєзнавчий музей, до Олександри Павлівни підійшла студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка Вікторія Поліщук, висловила своє захоплення заходом і додала: «Усі екзамени з українського фольклору філологи Шевченкового університету здавали за вашими книгами». Тут, як мовиться, ні додати, ні відняти.
Олександра Павлівна багато дописувала до районної газети, періодичних видань, пропагуючи кращий досвід освітян, народних співаків, умільців.
І до цього часу, попри поважний вік, Олександра Павлівна “не дозволяє своїй душі лінуватись”, поспішає зафіксувати час і події. Засвідчує мою тезу і розглядувана книга спогадів, яку сміливо можна назвати романом, і нові статті в пресі, і виступи на наукових конференціях. І не тільки.
Людмила
