Є у нашому краї село, з яким не зрівняється жодне у світі. Хоч і бракує тут найсучасніших благ цивілізації, проте природа неймовірна, а традиції давні і самобутні. Правда, земля не радує рясними урожаями, але народ працьовитий і співочий. Та й як не заспіваєш, якщо куди не глянь, довкола засніжені сади, ліси, колоритні сільські хатини, які виблискують на сонці своїми побіленими боками та підморгують перехожим окутими у синьобарвні рами вікнами. Краса!… А називається ця місцина – Боровне.
Сюди сьогодні ми й завітаємо разом з вами, наші дорогі читачі, на гостину до місцевого аматорського колективу “Журавка”.
Трішки передісторії. З цими колоритними жіночками ми познайомились ще на початку січня у Камені-Каширському, де ті дивували глядачів своїм співочим талантом на огляді-конкурсі щедрувальників “Три празники в гості”. Тоді наших журналістів, крім власне майстерного виконання обрядових піснеспівів, вразила і їх надзвичайна сміливість. Погодьтеся, яким самовладанням потрібно володіти, щоб вийти на сцену з веселими віншуваннями та жартами, коли зовсім нещодавно, годину-дві перед цим, вони заледве не потрапили в аварію на підступній слизькій дорозі? Однак найбільш приголомшливою була відповідь учасниць колективу, що це все дрібниці:
– Поганими дорогами нас годі злякати, адже за стільки часу пережито так багато усього, що подібні прикрі випадки тепер сприймаємо з гумором, – пояснювали. – Готові завжди їхати зі своїми керівниками будь-куди і аби-яким транспортом, бо маємо просто невимовну тягу до пісні. Отакі відважні люди живуть на Камінь-Каширщині.
Тож ми просто не могли змарнувати шанс і не запитати у “журавок” про історію виникнення та творчі здобутки їх вокального колективу, а також найближчі плани.
Появі на творчій ниві “Журавки” слід завдячувати талановитому музиканту Григорію Андрійовичу Смітюху. На початку 90-их років минулого століття саме йому спала на думку ідея згуртувати своїх сусідів, що мешкали на вулиці Замлиння, в таку собі співочу ватагу. На початках репетирували у нього вдома. Коли ж спільні посиденьки вже були замалі для їх енергетичного запалу і драйву, потроху перебралися на “велику” сцену місцевого клубу. А далі — довгі місяці виснажливих тренувань, пошук репертуару. Часом здавалося, що справа марна і руки опускалися. Та згодом молодий колектив таки помічають і починають запрошувати на різноманітні обжинкові дійства, свята врожаю, тощо.
– Дякуючи старанням Григорія Андрійовича, на жаль, нині покійного, ми й зродилися, – розповідає Віталій Смітюх. – Довгі роки він був нашим невтомним керівником, так би мовити, вістрям колективу. Раніше, ще коли існували колгоспи, виїжджали усім гуртом до жниварів, комбайнерів на власному транспорті, мотоциклами. Влаштовували тематичні виступи.
– Аж не віриться, як швидко промайнув час. Зовсім нещодавно ці “дівчата” ще такі молоді були, – жартує. – А сьогодні найстаршим учасницям ось майже 80 років.
Підтримує колегу і Оксана Мороз:
– Григорій Андрійович мав музичну освіту, чудово грав на баяні. Знаєте, його тодішній наполегливості можна лише по-доброму позаздрити. Навіть будучи важкохворим, він збирав усю свою волю докупи, зціплював зуби і продовжував працювати з “журавками”, до останнього їздив із нами на концерти.
– Ой, та наші жінки настільки люблять співати, що тільки подоять корови, відро на штахетину і вперед відточувати свою майстерність. Чому виникла назва “Журавка”? Тому, що вона пов’язана з непростою жіночою долею. Пригадуєте народну пісню “П’є журавка воду”. В основному послуговуємося місцевим матеріалом: щось матері чи бабусі наспівували, щось просто від старших людей записали, а потім трохи обробили на свій лад. Костюми теж готуємо власними силами. Шию їх вдома, на швейній машинці. Односельцям дуже подобається наша творчість. Просяться у колектив. За стільки років ми всі, як родина, – додає Оксана Іванівна.
Жіноча частина колективу потому тишком зізнається, що чоловіки хоч інколи і сердяться, що дружин немає вдома, але в більшості змирилися з таким їх захопленням.
– Іноді робота важлива випадає, а нам тої миті треба на концерт їхати. Полишаємо усе на плечі чоловіків. Вони трохи повередують та й заспокоюються. Що робити, змушені терпіти, – весело кажуть гуртом.
До слова, ці активні жіночки ще й знаходять час, аби співати у місцевому храмі Різдва Божої Матері. Пояснюють, що здоров’я займатися цією справою у них вистачає.
Звісно, куди ж без життєвих випадків і історій. За більше ніж 20 років існування таких у “журавок” назбиралося вдосталь. Часом комічних, інколи – не дуже, але всі оказії і перипетії, які траплялися на їхньому шляху, боровненський фольклорний гурт сприймає з гумором.
– Концерти в основному зараз проходять у нас зимою. Якось зателефонувала дружина (одна із учасниць – Авт.) чоловікові, та й просить забрати її, бо немає чим дістатися села. То він так добирався, що дійшов у лікарню, – розповідають співрозмовниці. – А зовсім нещодавно їхали виступати до Каменя-Каширського. Вже були на півдорозі. Та у Полицях наш автомобіль ні з того ні з сього розвернуло на 360 градусів. Замалим не в’їхали у канаву. На щастя все минулося добре.
З таким везінням, як мовиться, сидіти вдома та не висовувати носа, але черговий прикрий момент лише додає азарту цим нестримним вокалісткам. Пригадують, як одного разу запросили їх на свято до Гути-Боровенської. Без проблем виїхали туди автобусом, та на зворотньому шляху колектив забули забрати. Тож у сценічних костюмах, захопивши під руки решту реманенту, змушені були повертатися додому пішки.
– На дворі зима, а ми крокуємо кілометр за кілометром. Потрохи вже почало вечоріти. Стали посеред лісу, розвели вогнище, погрілися трохи, та й далі у дорогу. Вирішили, будь-що, але тут ночувати не будемо. Ось так з колядками-щедрівками і дійшли назад.
А оце якось “Запорожцем” їхали на концерт до села Житнівка. В салон усі не поміщаються, то частині колективу довелось мандрувати на багажнику. Так вони і там не нудьгували. Звісивши ноги, весело підспівували в ритм коливання старенького авто по поганих дорогах.
Наостанок колектив ділиться найближчими планами. Кажуть, що головна мета для них на сьогодні – на високому рівні провести черговий творчий звіт. А там, як Бог дасть…
Олександр ПРИЙМАК,
село Боровне.
