Таких людей, як Ганна Струк, в народі називають неперевершеними майстрами улюбленої справи. Сотні рушників, скатертини, подушки, мальовничі покривала, килими, доріжки, серветки та навіть сукня – і це лиш невелика частина тих речей, які виготовила за свій вік творча жінка. Не зупиняє її ні давня хвороба, ні велика господарка. У чому ж секрет такої надзвичайної працьовитості? На це запитання вона скромно відповідає: “Вишивання для мене – найкращий відпочинок для душі”.
Та ще не так давно захоплення вишивкою було для пнівненської майстрині чи не єдиним способом, щоб якось прогодувати себе та велику родину.
– Я вишиваю з десятирічного віку, – розповідає Ганна Лазарівна. – Не розумію чому, але ще в дитячі роки мене просто тягнуло до цієї справи. З дитинства маю проблеми зі здоров’ям – вивих хребта, через що не могла займатися чимось важчим. А сім’я у нас була чималою. Батько – ветеран війни, отримував мізерну пенсію, на яку ми й виживали. Частенько в домі і шматка хліба годі було відшукати.
Тож, коли пані Ганна довідалася, що в місцеве ательє потрібні швачки, не вагаючись вхопилася за пропозицію. Хоча заробіток отримувала тут невеликий, проте відчуття того, що всупереч хворобі вона приносить користь, тішило дівчину. Заразом за машинкою потрохи освоювала ремесло. Згодом, помітивши успіхи подруги, старші колеги порадили їй іти вчитися далі. Проте, дипломованою швачкою наша героїня так і не стала, натомість обрала фах вчителя математики.
– З моєю хворобою стати вчителем було найкращим варіантом, – оповідає далі. – Та навіть в університеті, незважаючи на студентські клопоти, ні на мить не полишала і улюбленої справи: часто шила, вишивала. Не раз власноруч справляла подругам обновки.
Про себе співрозмовниця розповідає, що родом вона з Каменя-Каширського. А у Пнівне потрапила випадково: не було кому “читати” математику, тому після інституту її закинули сюди. Ось так 26 років і пропрацювала в сільській школі, де крім математики ще й навчала місцевих дівчат шиття і вишивки.
– У нас був клас трудового навчання, декілька машинок. А дівчат багато. Ставила їх по семеро за одну, щоб хоч чомусь навчилися. Якщо йти за програмою, зробити це було нереально, доводилось вигадувати власні методики. Ще й дотепер у школі красується безліч робіт, виконаних їхніми руками, – пригадує майстриня.
Об’ємною вишивкою та створенням килимів Ганна Струк захопилася, коли з чоловіком побудували власний дім. У той час молодій парі потрібно було якось облаштовувати сімейне гніздечко, тому й взялась за голку.
– Тоді все було дефіцитним. Якось я до чоловіка й кажу: “Давай буду вишивати килимки, рушники, подушки, усе що потрібно в домі”. Він погодився. Нитки брала де тільки прийдеться; шапочки старі купувала, кофти, шарфики. Знаючи, що вишиваю, одного разу чоловікова братова, яка на той час працювала в магазині уцінених товарів, спеціально привезла мені дві кофтини: синю і зелену. Поки чоловік на роботу, а я за кофту. Розпорола на нитки. Чоловік побачив те все й лише головою хитає: “Добре що хоч іншу залишила”. А що було робити, коли ниток ніде не можна було купити, а мені треба.
Пригадуючи ці складні моменти свого життя сьогодні, Ганна Лазарівна щиро зізнається, що до пуття не розуміє, як їй вдавалося вчителювати, порати господарку, дітей, та ще й знаходити час на вишивання. Важко усвідомити це і нам.
Без сумніву, пані Ганна досить талановита. Вона завжди імпровізує, а її роботи не мають аналогів. Уявіть лишень! На створення одного килима вишивальниця витрачає близько трьох років. Та найбільш цікавим у всьому цьому є те, що сама майстриня не вважає своє хобі надто складним.
“Головне – мати терпіння і не боятися експериментувати”, – стверджує вона.
– Найперше, з чого розпочинаю – це ділю навхрест майбутній килим. Далі шукаю візерунки в журналах, або підглядаю на готових виробах, щось комбіную. Я дуже люблю квіти, які й стають основою моїх виробів, Найбільше квітів вишиваю ще й тому, що так на фон витрачається менше ниток, та й виглядає гарніше. Звичайно, у такій клопіткій справі не минається без казусів. Одного разу завершувала найбільший килим, та виявилось, що бракує останнього елементу – фіалок. Виручила подруга, котра показала свій килимок з потрібними квітами. Глянула, сподобались та й скопіювала на власний.
У наш час подібні шедеври коштують на ринках України тисячі гривень. Але їх жінка просто дарує рідним і друзям. Бо впевнена, що в кожному витворі присутня частинка її власної душі, а це неможливо виміряти грошима!
Олександр ПРИЙМАК, село Пнівне.
