“Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назовуться” (Матвія 5:9)
На війні не буває ні правих, ні винуватих, переможців чи переможених. Або стріляєш ти, або стріляють у тебе. Жахлива істина, що казати. Однак, така вже вона реальність кожного збройного конфлікту. Часом знайти вихід із усього цього божевілля надзвичайно важко. Тоді на допомогу приходять вони – миротворці.
Коли всі аргументи вичерпані, саме хлопцям у “синіх касках” доводиться розводити ворогуючі сторони по різні боки, при цьому виконуючи безліч брудної роботи. Щодня, ризикуючи власним, вони рятують чужі життя, під обстрілами розміновують мінні поля. І все заради того, аби в тій чи іншій місцині нарешті настав мир.
Хтось скаже, що таке геройство гарно оплачується. Та чи справді кілька тисяч доларів можуть змусити на подвиг?
Віталій Поліщук (ім’я реальне, а прізвище на прохання героя нашої розповіді змінене) з одного з сіл району став миротворцем у 24. Молодий, запальний, він прагнув побачити світ та більше за все допомогти тим, хто цього дійсно потребує. Тож, зачувши про можливість поїхати до Лівану, не вагався. Фельдшер за фахом – добре знав, що його знання в цій “гарячій точці” знадобляться.
Більше двадцятиріччя близькосхідну країну роздирала війна. Ліванці та ізраїльтяни завзято чубились між собою за територію та ресурси. Зруйновані домівки, тисячі загиблих, десятки тисяч поранених і повне нерозуміння того, коли ця кривава вакханалія нарешті закінчиться.
– На той час я працював у районній лікарні, – пригадує чоловік. – Якось викликав мене до себе головний лікар. Запитує: “Є можливість поїхати у місію. Потрібні медики, фельдшери. Хочеш?” Погодився. Звичайно ризик був. Ніхто до пуття не знав куди ми вирушаємо. Під час зборів у Кам’янці-Подільському старші люди частенько підходили до нас, казали: “Хіба ви не розумієте, що таке війна. У вас немає батьків, дружин?!” Звичайно, це насторожувало. Та ми були молоді, хотілося пригод. Признаюсь чесно, до останнього крився від матері, нічого не розповідав їй про своє рішення. Боявся, що відмовлятиме. Зателефонував лише тоді, коли достеменно знав, що вилітаю.
Київ-Бейрут
Ліван зустрічав неймовірною спекою. Палючий вітер, який обпікає обличчя, змушуючи поквапом бігти до припаркованих автобусів. Ніч. Блокпости, колючий дріт, знову блокпости. Силуети людей зі зброєю у руках за вікном. І повна невідомість того, в яку точку цієї країни тебе занесе наступної миті. Таким було перше знайомство з Близьким Сходом для Віталія Поліщука.
– Нашу групу розташували на місці “позицій”. Повиходили з автобусів, а перед очима пустеля. Там десь вогні горять, там. Шок неймовірний, адже за тиждень-два мали прибути основні сили, а тут таке. Полковник каже: “Хлопці, треба звести табір чимскоріше”, – (ідеться про полковника Олега Хавронюка, котрий з червня 2000 по серпень 2001 року був керівником 3-го окремого українського інженерного батальйону, що виконував миротворчу місію в Лівані. – Авт.). – Добре, що захопили з собою палатки, дошки, інший будівельний реманент. Працювали зранку до ночі, майже без відпочинку. Через три доби, коли люди почали мліти від спеки, нам нарешті дозволили хоч у полудень не виходити на вулицю. Важкувато, однак своє завдання ми виконали.
Упродовж війни, на прикордонних територіях між Ліваном і Ізраїлем, було встановлено сотні тисяч мін. Щороку від їх смертоносної дії гинули та отримували поранення тисячі мирних жителів. Саме українським саперам випало шукати і знешкоджувати вибухонебезпечні предмети. Потрапила до Лівану також група медиків, до числа котрих належав Віталій.
– Доки хлопці займалися розмінуванням, нашим завданням було надання першої допомоги хворим чи пораненим, яких ми помічали під час рейдів звільненими територіями, та повідомлення про них відповідних органів, – розповідає миротворець.
– Часто місцеві і самі навідувалися до нашого табору. Медицина там дуже дорога. Тож середньостатистичному ліванцю було простіше приїхати із Бейрута за сімдесят кілометрів, щоб зробити, скажімо, звичайну внутрішньом’язеву ін’єкцію, ніж іти у лікарню.
Хірургів, які працювали з Віталієм пліч-о-пліч, він вважає професіоналами з великої літери. Часом не маючи потрібних інструментів, вони робили те, від чого їхні іноземні колеги просто відмовлялися.
– Я у них вчився кожен день. Уявіть, усі процедури чи операційні втручання ми виконували у звичайній палатці, без жодної вентиляції, а на вулиці спека під п’ятдесят градусів. Як у таких умовах дотримуватись стерильності? Зрозуміти вкрай важко. Пам’ятаю, доставили до нас чоловіка, у котрого був дуже складний перелом ноги. Усі відмовлялися робити операцію, а наш хірург взявся за цю справу. Серед пустелі, за допомогою звичайної електродрилі (іншого інструменту під рукою просто не було), він просвердлив бідоласі кістку, поставив спеціальну фіксуючу шпицю, котру потім закріпив звичайними саморізами. І що цікаво, кістка зрослася добре.
Звичайно клопотів нашому герою теж вистачало, проте про свої подвиги він скромно мовчить. Розповідає лише, як щодня самотужки вимивав операційну і інструменти, бо боявся, що наші хлопці підірвуться і потрібно буде екстрено робити операцію. Робив це без жодного наказу, адже чудово розумів, що просто не може підвести товариша, брата, з яким кожного дня снідає, живе під одним дахом.
– Тут кожен був універсальним спеціалістом, – провадить далі. – Як повторював наш командир: “Ми – годинник, а кожен із нас – гвинтики, що його складають. Якщо хтось дасть маху, механізм розвалиться”. Мені, крім моїх основних, доводилось виконувати ще й обов’язки рентгенолога, адже такого спеціаліста із нами просто не було. Ні на мить не сумнівався у своїх товаришах. Якщо наш механік ремонтував лопаті гелікоптера, знав напевно, що все буде в порядку. Ліван – таке місце, що якщо ти нормальна людина, то проявиш себе належним чином, якщо ні – він не для тебе.
Без сумніву, українські сапери, медики зуміли зробити у Лівані просто неможливе. Піддаючи небезпеці власні життя, вони показали усім, що таке бути справжніми миротворцями. Якщо хтось ще й досі вважає, що наші хлопці їхали сюди, аби просто підзаробити, зачитайте оцей коротенький уривок з офіційного прес-релізу українського інженерного батальйону за 2000 рік:
“У липні цього року знешкоджено 1031 вибухонебезпечний предмет, з них 920 протипіхотних мін, виконано роботи з демонтажу 18 позицій, підготовлено близько 9 км під’їзних шляхів на діючі позиції, прокладено 2017 метрів електромереж, встановлено огорожі довжиною близько 5 кілометрів, переміщено 644 контейнерів та залізобетонних елементів, надано безкоштовну медичну допомогу 550 особам із місцевого ліванського населення”. За один місяць! Коли протягом 22 років перебування у Лівані інших миротворчих груп вдалося знешкодили лише 56 вибухонебезпечних предметів.
Думаю, цим все сказано.
Київ-Монровія
Через два роки доля закинула Віталія Поліщука у Ліберію. У цій африканській країні також ішла війна. Місцеві ватажки племен ніяк не могли поділити між собою владу, родовища коштовного каміння і гроші. Скрізь панували бідність та розбрат. І знову заручниками у цьому хаосі були прості люди.
– Там у кого більший автомат, той і правий, – розповідає Віталій. – Після Ліберії Ліван здався нам просто курортом. Так, щодня бачити поранених людей, думати чи повернуться твої товариші живими з підступного мінного поля – важко. Так само важко дивитися, коли дитина біжить за твоїм автобусом, а в неї від голоду зосталися лише великий череп і коліна, коли вона просить тебе: “Дай мені щось поїсти”. Ось це насправді жахає. Якщо ви бачили по телебаченню картинки, на яких африканські діти ходять з автоматом, що більший за них, то знайте – це цілковита правда.
– Не брехатиму, було важко. Лише тут ми цілковито зрозуміли, що таке небезпека. Тут понесли свої перші втрати. Часто нам, як медикам, доводилось рятувати людські життя, виривати з того світу інфікованих малярією, тощо. Сам, аби вберегтися від малярії, кожного разу виливав на себе літри дешевого одеколону “Гвоздика”. Це допомагало. Та один мій товариш все ж загинув від підступної недуги. А скільки ще українських миротворців повернулися додому заражені малярією?! Звичайно, ми знали на що ідемо. За місяць, проведений у миротворчій місії, я отримував 500 американських доларів, коли моя фельдшерська зарплата у районній лікарні становила усього 120 гривень. Однак, чи вартувало воно того? Мабуть, що так.
Знаєте, я здобув просто величезний практичний досвід, якого не дасть жодний університет. Щиро вдячний нашим матерям, дружинам, котрі постійно молилися за нас. Я знав, що моїй дружині непросто, але не думав, що настільки. Вдячний, що вона виховала наших дітей дуже гарно.
Олександр Приймак.
