42-річний Олександр Нікітчук із Брониці майже двКостоправ-музейних збирає старожитності десятиріччя мандрує Україною в пошуках старожитностей. За цей час зібрана колекція розрослась настільки, що ледве поміщалася в його гаражі. Тож чоловік змушений був збудувати окреме приміщення, де відтепер зберігає сотні експонатів і навіть проводить тематичні екскурсії.
Щітка по металу, зварювальний апарат та кілька губок. Так “відпочиває” музейник за покликанням Олександр Нікітчук. У вільний від роботи час він реставрує старі речі і досліджує історію рідного краю. А зацікавився старовиною ще юнаком.
– Мені подобається дізнаватися, чим люди займалися у минулому, як жили, – розповідає чоловік. – Розпочалось усе з дрібниць. Спочатку колекціонував монети, котрими обмінювався зі своїм товаришем. Далі, почав шукати цікаві речі у сусідніх селах, щось приносили знайомі, друзі. До ідеї музею прийшов поступово. На початках утримував всі зібрані старожитності в гаражі. Та з часом нові знахідки вже не було куди ставити, тому вирішив спорудити над льохом невеличку кімнату.
“Невеличка” кімната, як виявилося згодом – це ошатна дерев’яна хатина, котра й сама чимось нагадує музейний експонат. Вона красується у центрі обійстя. Тут майже все зроблено руками Олександра Андрійовича.
Дерев’яні стіл та лави застелені домотканими ряднами, керосинові лампи, в середині котрих “горять” вогні електричних свічок, соснові бруси з незвичними пухирцями, справжня піч, біля якої зручно вмощуватися зимовими вечорами на давньому дерев’яному лежаку, та безліч експонатів, що заполонили майже весь вільний простір.
Чого лише немає у домашньому музеї: жорна, що ними мололи борошно, дерев’яні лопати, з залізним навершям для копання землі, столітній розвідний ключ, котрим і зараз можна з легкістю підтягнути гайки. Є навіть справжня кам’яна сокира та ніж, якими користувалися ще наші прадавні предки.
Розпочинаючи своєрідну екскурсію, пан Олександр демонструє пилку часів Першої світової війни. Цікава вона формою своїх зубів, які дозволяли різати дерево і одночасно виштовхувати назовні тирсу.
– Неподалік села була вузькоколійка, яка проходила вглиб, аж до місцевих боліт, – пояснює чоловік. – І таким інструментом полонені солдати російської армії різали ліс, а потім вагонетками вивозили його до залізничної станції, де деревину вантажили і відправляли у Німеччину.
Поряд, за піччю, примостився майже столітній ткацький верстат. Верстат, як конструктор. Його можна легко розібрати і при бажанні перевезти в інше місце, адже кожна деталь промаркована вмілим поліським майстром. Вражає й те, що не зважаючи на свій вік це диво техніки у робочому стані. Наш співрозмовник навіть вміє на ньому ткати і разом з рідними виготовив вже не один метр полотна.
Не можливо оминути поглядом колекцію давнього вбрання. Вишивані сорочки та інші старовинні предмети одягу займають усю стіну за лавами. Найдавніша сорочка – ще з 30-х років минулого століття. Вона вишита гладдю.
– Ось бачите, там в куточку – цікава жіноча спідниця, – співрозмовник звертає нашу увагу на один із експонатів. – Вона з досить грубого матеріалу. Спочатку ми з дружиною думали, що належала спідниця не дуже заможній дівчині. Та, як потім дізналися, такі одягали найбільші модниці на селі.
– А ось цією металевою плойкою поліські красуні підкручували кучері, коли ішли на вечорниці, – вказує на давній інструмент для наведення краси Олександр Нікітчук.
За ту коротку годину часу, що ми пробули в музеї, вдалось побачити надзвичайно багато цікавих речей. До прикладу, кілька ваг 19 століття, які мають дивну конструкцію, незакінчену дерев’яну скрипку, що її зробив ще в тридцяті роки минулого століття майстер-самоучка.
Значну частину експозиції займають військові експонати: снаряди, австрійські каски, плетена з лози корзина, у котрій військові носили снаряди, та кілька гранат. Одна з них рідкісна, округлої форми, ще з часів Першої світової. Унікальності речі додає той факт, що діяла граната за принципом сучасної петарди: в спеціальний отвір вставлявся гніт, котрий потім підпалювали. Відшукав її Олександр Андрійович у селі Житнівка.
Під кінець екскурсії пан Олександр показує підкову з незрозумілими шипами та незвичайної форми ключ. Помічаючи наше здивування, пояснює:
– Це для зимової їзди на конях. Колись на коней, як тепер на авто, потрібна була літня і зимова “гума”. Ці шипи для того, аби кінь не ковзав по льоду. Коли підкова надягалась на копито, то вони закручувались в пази. Кожен господар мав спеціальний ключ, яким при потребі можна було їх підтягнути. Раніше селяни жили по хуторах і їхати до майстра, щоб він замінив підкову, було накладно, тому дрібні ремонти виконували самі власники коней.
Сьогодні Олександр Нікітчук продовжує поповнювати свою оригінальну колекцію старожитностей. Планує в майбутньому перетворити домашній музей у стаціонарний. Вже зараз на екскурсію сюди частенько навідується місцева дітвора. Час від часу гостями музейної хатинки є й дорослі. А нещодавно в її стінах проводили навіть тематичну конференцію, котра зібрала істориків з усього району.
А ще Олександр Нікітчук відомий костоправ. Розповідає, що дар костоправства у них сімейний. Дитиною ходив з батьком на виклики, спостерігав, як той вправляє кістки людям, і сам помаленьку вчився цій непростій справі. Жартома порівнює свою професію з роботою механіка, який ладнає автомобілі. Якщо він спеціаліст, то йому немає складності замінити зіпсовану деталь. У допомозі не відмовляє нікому, хоч часто доводиться добиратися до хворих за десятки кілометрів. Лікує людей чоловік безкоштовно, тож вдячні пацієнти, знаючи про про його хобі, розплачуються з Олександром Андрійовичем предметами старовини.
01
Олександр Приймак, фото автора.
