Вадим Карпік. Вдень він зводить будинки, а ввечері пише повісті, фантастичні романи та навіть дитячі казки. Правда, не прості, а про комп’ютерні технології. На сьогодні в доробку автора – три власні книги: “Крез”, “Останній арій” і “Іриска”, видані у луцьких видавництвах “Твердиня ” та “Терен”. Остання книга, до слова, з’явилася зовсім нещодавно і оповідає про життя, війну та духовну трансформацію простої української жінки в непростих реаліях сьогодення.
Вадим – унікальна людина. Вчитель за фахом, він однаково чудово розуміється як в давній історії України, так і сучасній, цікавиться політикою, релігією, новітніми технологіями. Прагне змін в українській культурі і кіно. Його ідеї живі, наповнені часткою здорового критицизму, якого часом так не вистачає більшості із нас, щоб тверезо поглянути на світ та події, котрі відбуваються в ньому. Власне, таким мені бачиться його особистість з часу нашої першої розмови.
– Перший свій твір я написав на парах, – розповідає співрозмовник. – Це була наукова фантастика. Зараз погано пригадую їх зміст: щось про космічні польоти, освоєння далеких планет. Юнаком захоплювався творами Айзека Азімова, інших відомих фантастів. Читав багато книжок американських фантастів. Мабуть, це і підштовхнуло мене взятися до письменства. Наприкінці навчання навіть ходив у обласну спілку письменників, аби показати свої твори. Та так і не зумів потрапити (в них то зачинено було, то вихідний). Ще й досі зберігаю ці юнацькі спроби. Але зараз, перечитуючи їх знову, розумію, наскільки вони були наївні.
Прикра невдача в спробі достукатись зі своїми ідеями до професіоналів, кардинальні зміни у політичній ситуації країни (на той час був саме кінець вісімдесятих) змусили чоловіка закинути цю справу на довге 20-річчя. І лише останніми роками Вадим Карпік знову взявся до творчості.
– На початку дев’яностих потрібно було виживати, – провадить далі пан Вадим. – Спочатку мав стабільну роботу вчителя, далі, так трапилось, що втратив і цей спосіб заробітку. Освоїв будівничу спеціальність, чим, власне, займаюся й до сьогодні. Коли шпаклюєш стіни, останнє, про що думаєш – це написання романів. Одного разу зустрів хорошого знайомого, розговорилися. Він запитав, чи я не показував комусь своїх творів. Відповів, що ні. Він наполіг, аби я все ж звернувся до знаних письменників. Так, показав свої доробки Ніні Горик, нашій волинській поетесі. Вона тоді була головою обласної організації спілки письменників Волині. Пані Ніна зацікавилась, запропонувала надрукувати їх. Тож я залишив їй рукописи і через кілька місяців вийшла друком моя перша книжечка – історична повість “Крез”.
Це був листопад 2013 року. Україна ось-ось мала вибухнути хвилею народного невдоволення. Мабуть, правдиво називають справжніх письменників провидцями.
Адже написаний ще у 2011 році, “Крез” став ніби предвісником подій на Майдані, виразником його духу. “Крез” – оповідь про боротьбу скіфів з персами та їх славну перемогу над наймогутнішим на той час царем Дарієм Першим, про сміливий народ, який не скорився своїй долі, не побажав стати рабом, про наших предків.
– Дух боротьби витав десь у повітрі ще задовго до цих подій. Мене гнітила тодішня ситуація в країні, та, зізнаюсь чесно, не дуже тішить й сучасна. Я знав, що рано чи пізно війна буде, правда, не міг спрогнозувати для себе конкретної дати. В основному, аналізуючи інформацію з інтернету, зробив висновок, що скоро Україна вибухне.
Розумієте, скіфи пробули на нашій території більше шестиста років. Велика частка їхньої крові залишилась у наших генах. Мені хотілось показати одних із багатьох наших предків справжніми, а не такими, як їх описували античні історики: варварами, неотесаними войовниками. Хоча це абсолютна неправда. Греки дуже боялися скіфів, тому старалися їх очорнити. Але, якщо скіфи були такими дикунами, то чому греки наймали їх у свої міста поліцейськими? Головне тому, що вважали їх справедливими людьми. Геродот теж описує скіфів, як диких варварів, а з іншого боку – захоплюється ними, їх військовою міццю та талантом. Сьогодні в багатьох провідних військових навчальних закладах світу вивчають скіфське бойове мистецтво (так звану, “тактику випаленої землі”). Наші предки були хоробрими, це є в українцях, потрібно лиш це активувати. Скіфи в своїй війні перемогли. Наша з вами проблема у тому, що українцям, котрі майже чотириста років були у рабстві, навіть зараз не вистачає рішучості сказати усім ворогам: “Ідіть геть!”.
На думку письменника, українці – це вибуховий коктейль, бомба, закладена в потрібне місце, може кардинально змінити світ. Головне, щоб знайшовся той, хто запалить фітіль. Сьогодні Вадим не бачить серед українців такого лідера. Вважає, що можливо він з’явиться у майбутньому.
Секретами творчої майстерності Вадим Карпік ділиться неохоче, наголошує лиш на тому, що грунтовно підходить до справи написання повістей. На сучасних письменників зважає, та не запозичує чужих ідей. Подобається творчість Володимира Лиса, особливо книга “Століття Якова” та дуже негативно відгукується про її екранізацію.
– Там така книга, що по ній можна було відзняти 400 серій, а не лише чотири. Вона глибша, ніж ми бачимо на екрані та й історичний реалізм у авторів фільму явно кульгає. Невже наші не можуть знімати якісні фільми? – дивується чоловік.
Вадим вважає, що в світі точиться боротьба добра і зла. На цю тему навіть написав книгу, яку надіслав на конкурс “Коронація слова”. Свої твори Вадим Карпік поки рекламує через мережу інтернет, в соціальних групах. Розповідає, що читачі, котрі вже придбали його книги, залишають схвальні відгуки. До речі, зовсім нещодавно автор спробував себе ще й як дитячий письменник, – написав казку про комп’ютери. Навіяли йому таку ідею сини-студенти (майбутні програмісти).
Олександр Приймак.
