Для того, аби мати уявлення, що таке поліські ліси, наскільки багатими та дрімучими вони можуть бути, потрібно обов’язково відвідати Стобихву. А для того, щоб зрозуміти, наскільки різним щодо рельєфу, ландшафту і краєвидів може бути Камінь-Каширський район, слід побувати на тамтешній горі, яка має назву “Панська”. На лоні стобихвівської природи, яку варто було б охрестити “стобихвівською швейцарією”, де ліси переходять у долину, а долина — тягнеться до високого пагорба, на якому колись було древнє містечко з магдебурзьким правом, розумієш, що тут дійсно райський куточок древлянської землі.
Сьогодні у Стобихві, якій понад тисячу років, лише кілька десятків хаток. Навколо дика природа — ліс. А під ним струменить ще живильна життєдайна криничка, яка не замерзає навіть взимку. На околицях сліди диких тварин, а в покинутих людських обійстях — порожньо. Лише в двадцяти з них жевріє життя, а ще один будиночок придбав не так давно житель Каменя-Каширського Сергій Ус . Він покинув затишну міську квартиру та перебрався жити в село. І нині господарює на лоні природи, далеко від міського гамору та суєти.
Із Сергієм Миколайовичем ми знайомі вже давно. Він — активна людина, цікавиться історією рідного краю. Очолює в Камені-Каширському клуб шахів та шашок “Фортеця”. Тож не раз доводилося робити репортажі про турніри, які він проводив у Камені-Каширському разом із однодумцями — місцевими підприємцями Сергієм Панасюком та Анатолієм Свербою. До речі, на громадських засадах Сергій Ус організував у місті й гурток для юних поціновувачів цих інтелектуальних ігор.
Коли я дізнався, що Сергій Миколайович став практично хуторянином, вельми кортіло поговорити. Зв’язатися з ним мені вдалося по мобільному телефону. Чоловік якраз у цей час рубав дрова.
— Це я собі роботи набрав, — усміхається він, й чути в слухавці, як кладе сокиру. — Чого буду так сидіти? Зима вже ж близько.
— А вже обжилися на новому місці? — розпитую, як у доброго знайомого.
— Живу тихенько, вже майже рік скоро буде, як я перебрався. Ось ремонт у кухні завершив. Тепер живу на відлюдді, як той Робінзон.
— А домашньою птицею вже обзавелися? — нескромно, жартома запитую.
— Ні, а для чого вона мені? — із серцем відказує Сергій Миколайович. — Курячих яєць і м’яса я можу і в магазині купити. Домашня птиця — це клопіт. Одна біда в нас у Стобихві — не ходить в село рейсовий автобус. Для мене це не так страшно, бо тих сім кілометрів я можу до Великого Обзира й пішки пройтися. А от для решти жителів цього маленького села — то біда.
Зрозуміло чому — більшість стобихвівців сивочолі, літні пенсіонери. Дорога, яка сполучає це село-хутір з Великим Обзиром, для них, як життєва артерія, що з’єднує село з цивілізованим світом. Благо, що хоч мобільне покриття у Стобихві хороше. А ще, як розповів Сергій Ус, практично на кожному кутку села ловить швидкісний мобільний Інтернет у форматі 3G. Однак купити тут житло — справжня проблема. Все через попит на нього. Та й не дуже хочуть у селі дідівські хати продавати.
Мій будинок — певне вже останній з тих, що в селі продавався, — зізнається Сергій Ус. — Село ж невелике, має всього трохи більше чотирьох десятків жителів.
Хатина Сергія Уса давня, мабуть, ще збудована дідами-прадідами. Але він тим не надто переймається. Говорить: “На мій вік її вистачить!”
Колись Стобихва була містечком. Але вже багато літ, як людей звідси виселили в Бесарабію, бо поряд Повурський полігон. За Польщі тут навіть школа діяла, була сірникова фабрика та завод з виробництва спирту. А тепер окрім невеличкого магазину та медпункту нічого немає. Зате навкруги тишина і спокій. Тут усе наче сповите дивовижним умиротворенням. Саме тому це місце і обрав для життя Сергій Ус. Адже хоч він і на пенсії, але не сидить склавши руки — займається дослідженням історії краю, пише краєзнавчу книгу. А де краще це робити, як не в Стобихві, де все дихає історією. Певне, тому він і обрав для життя цей тихий куточок серед предковічних лісів, де із споконвіків селилися наші пращури.
Помешкання Сергія Уса заповнене книгами та журналами. Тут він роздумує над сутністю буття, приймає тих, кого приводить сюди дорога. Пан Ус ніколи не жалкує, що залишив Камінь-Каширський. Його другим домом вже стала Стобихва.
— А продукти підвозять? Напевно, у вас із свіжим хлібом сутужно? — запитую у Сергія Миколайовича.
— Е, ні…, — коротко і ясно відказує стобихвівський «Робінзон», — Основні товари в місцевій крамниці завжди є. А чого немає тут, то можна прикупити в райцентрі.
Сергія Уса вдома важко застати. Адже він багато подорожує з фотоапаратом довколишніми лісами, причому пішки. Його приятелі хотіли придбати йому велосипеда, але він навідріз відмовився.
Де він тільки не бував… Причому, орієнтується лише по карті краю, яку тримає в голові. Та й компасом користується лише коли на дворі хмарно, або коли починає смеркати. Не раз проходив маршрутом із села Верхи до Каменя-Каширського. Навпростець — це понад 25 кілометрів. Багато часу Сергій Ус присвятив вивченню життєпису місцевих учасників визвольного руху. Неодноразово, завдяки підтримці свого товариша Сергія Панасюка, бував у архівах, де досліджував справи того чи іншого повстанця. Саме завдяки цьому вдалося встановити місця знищених криївок та поховань багатьох легендарних вояків УПА. Адже Сергій Ус займається ще й пошуковою діяльністю цих місць.
Олесь Федорович,
фото автора.
