Про дівчинку, яка у чотири роки важить лише 8 кілограмів, я почула випадково у лікарні. Йшлося про дитину, яка, як тепер прийнято говорити, потрапила у складні життєві обставини. А що саме стало для неї “складними життєвими обставинами”, з’ясувалося поступово.
Дитина, про яку йдеться, — із Малого Обзира. Її домівку нам було знайти не складно, оскільки село це невеличке і жителів тут зовсім небагато. Переїхавши, як нам здалося, не зовсім надійними мостами через річку Стохід від Великого Обзира, дім цієї дівчинки ми знайшли практично одразу. Односельчани вказали на старий невеличкий будиночок. Таких тут звичайно, багато, бо село це знаходиться на окраїні району, так би мовити, в глушині. Чи то через відсутність нормального дорожнього покриття, а відповідно і транспортного сполучення, чи то через небажання молоді облаштовувати своє життя тут, воно опинилося практично осторонь цивілізації. Тут нема ні школи, ні пошти, ні медпункту, ні навіть магазину. Сюди не заїжджає ніякий транспорт, окрім хіба що лісовозів, як зазначила наша співбесідниця.
Тетяна Б., мама дівчинки, якою ми зацікавилися, зустріла нас насторожено. Її цікавило, “чому і хто нас прислав”. Жінка каже, після того, як нещодавно сільський голова наскликав до неї і лікарів, і правоохоронців, і працівників служби у справах дітей, не має бажання когось до себе пускати.
Сільський голова, а також працівники служби у справах дітей дійсно вважають, що жінка неналежно доглядає за своєю дитиною. Мовляв, вона більше свого часу присвячує чарці, аніж дівчинці. Тверезою Тетяну застати практично неможливо. А дитина її потребує особливого догляду, оскільки вона – інвалід.
І тим не менше попри свою настороженість жінка погодилась з нами порозмовляти. Доки вона розповідала про життя, віддалене від цивілізації, із-за її хати вийшло двоє нетверезих чоловіків. Це були сусіди Тетяни.
У сінях через відчинені двері видно було дитячий візочок. Схоже, дівчинку мама на ньому вивозить на прогулянки. Ми попросили Тетяну показати дочку.
Іванка, так звати дитину, лежала у дитячому ліжечку. І хоч у хаті загалом було не прибрано, іграшки стояли складені. Дитя розплющило очі, мама повернула його на бік, краще вкрила, затулила від мух і воно знову задрімало.
— Ваша дочка постійно спить? – запитую.
— Не завжди, але вона не ходить, реченнями не говорить. У неї ДЦП. Іванка любить слухати музику. Мелодії, які їй подобаються, вона наспівує, навіть деякі слова з пісень повторює, — розповідає мама.
— Зрозуміло, що життя з ДЦП — це щоденна робота в подоланні труднощів, пов’язаних з хворобою. Ви займаєтеся зі своєю дитиною? Лікуєте її?
— А ви знаєте, скільки коштує таке лікування? Вартість одного укола — 340 гривень. Попередні рази, коли лежала в лікарні, мені все обійшлося у суму до 5 тисяч. Як ви думаєте, де я можу взяти такі гроші? У мене немає роботи, соціальну допомогу я не отримую…
— А допомогу по догляду за дитиною-інвалідом? Ви оформили їй інвалідність?
– Ні. Щоб оформити інвалідність, треба пролікуватися кілька разів у лікарні. Щоб пролікуватися в лікарні, потрібні гроші. І… так от. Останній раз ми лежали в дитячій обласній лікарні в березні цього року. Але щойно нам призначили медикаменти, які я встигла купити, одразу ж виписали, відправили додому лікувати ГРВІ. Уявляєте, лікарі відправили дитину додому з температурою 39 градусів. Ну могли ж перевести в інше відділення… Виходить, я витратила дві тисячі гривень на ті уколи і дитину не пролікувала.
А чому пізніше не звернулися в лікарню?
— Ми ж живемо у селі. Хай що погане про мене говорять, але треба було картоплю посадити, потім гроші розійшлися. Старший син цього року поступав.
Дійсно старший син Тетяни Максим цього року поступив у Камінь-Каширське ВПУ і навчається за спеціальністю маляр-штукатур. Ще одна дочка, Ірина, ходить до школи у 8 клас. Жінка каже, що якби не допомога колишнього чоловіка, батька Ірини та Максима, то і не знає, як би забезпечувала їх. Вона тримає корову, свиней, цього року посадила більше 20 соток картоплі. Таке господарство їй під силу, але каже, що цього вистачає лише, щоб прохарчуватися. Трохи ходила по ягоди. Отримує жінка ще одноразову допомогу при народженні дитини, яку їй розприділили на 6 років. Це трохи більше тисячі в місяць. Про те, що інших виплат, окрім цього, вона не отримує, підтвердили і в управлінні соцзахисту.
— Я хотіла була зайнятися оформленням соціальної. Прийшла у сільську раду, щоб видали мені відповідні довідки. Але секретарка сказала мені: «Ти спочатку запишися на яке число тобі подавати документи, а тоді видамо довідки, бо вони дійсні кілька днів». Але коли я вже прийшла по довідки вдруге, секретарка ніби відрубала: «А навіщо тобі соціальна, однаково проп’єш».
Хоча секретар сільської ради каже, що Тетяна взагалі не приходила другий раз.
У той день, коли ми навідалися до Тетяни, побували в неї і працівники служби у справах дітей. Вони час від часу навідуються сюди, щоб пересвідчитися, чи ситуація, так би мовити, не погіршилася. Перед цим вони були тут, коли сільський голова Василь Смолярчук викликав їх, правоохоронців, а також реанімобіль з Піщаного, щоб фельдшер обстежив дитину. Сама Тетяна про цей випадок розповідає так:
— Наробив сільський голова галасу, закликаючи забрати в мене дитину. Але ж медик оглянув Іванку і сказав, що не бачить підстав. Потім я поїхала на медогляд у районну лікарню.
Василь Петрович з цього приводу має свою точку зору:
— Тетяна Б. не справляється належним чином зі своїми батьківськими обов’язками. Складається враження, що про дитину вона часом забуває. Часто буває п’яною і коли заходить у «запой», ця дівчинка цілими днями може плакати голодна. Зрештою, який вона приклад подає своїм старшим дітям? Я, як сільський голова, зобов’язаний наглядати за сім’ями, які потрапили у складні життєві обставини. Відповідно це і роблю.
— Василю Петровичу, а чи входить до обов’язків сільського голови чи сільради турбота, наприклад, про те, щоб зокрема ця сім’я оформила собі належну державну допомогу. Приміром, субсидію, соціальну допомогу, допомогу одинокій матері?
— Нехай звертається. Все, що в нашій компетенції, зробимо. Ми не раз їй говорили про те, щоб вона оформила інвалідність дитині. Але, як бачите, за чотири роки вона цього не спромоглася.
— Ви не вважаєте, що вона їй не потрібна, бо все-одно проп’є?
— Звичайно, що державна фінансова домога повинна надаватися усім, кому вона належить.
Зрештою, думка суспільства стосовно сімей, які потрапили у складні життєві обставини, завжди розділялася. Хтось вважає, що, допомагаючи їм, ми робимо ще гірше. Бо вони просто користуються цією допомогою, а переглянути свій спосіб життя і змінити його навіть і не збираються. Інші ж дотримуються позиції, що громада таки повинна підтримувати їх.
І тим не менше такі сім’ї — непоодиноке явище. Загалом у районі налічується 90 дітей, які потрапили у складні життєві обставини. І лише у Великообзирській сільській раді їх 9.
Тетяна ПРИХОДЬКО, село Малий Обзир.
