Незалежна громадсько-політична газета

Суперечка за батьківську оселю


Чомусь наше життя складається так, що в ньому, як би нам цього не хотілося, виникають конфліктні ситуації. Хтось, звичайно, реагує на них досить стримано і холоднокровно, комусь вдається їх швидко і безболісно вирішувати, а в когось навіть невеликі непорозуміння переростають у сварки та ворожнечу на роки. У таких випадках уже і не розберешся хто правий, хто винуватий. І коли у редакцію звертається одна зі сторін конфлікту, що мовляв, у нас ось така от ситуація, ми обов’язково надаємо можливість висловитись і іншій стороні. А там вже життя розсудить.

Пишучи про черговий конфлікт, подумалося, а чи варто його детально описувати та навантажувати цими неприємностями читача. Все одно навряд чи це допоможе сторонам помиритися. Втім не звернути на нього увагу ми не могли, оскільки в даному випадку певним чином стосунок до конфлікту має особа із числа дітей-сиріт — 22-річний Богдан Шиліпук. Та до цього поступово.

У родині Михальчуків із села Видерта ось уже два роки точаться різного роду сварки. Непорозуміння, особисті образи розпочалися після смерті Василя Михальчука між його дружиною Тетяною та сестрами Валентиною і Любою. Кожна зі сторін говорить про звинувачення, погрози з боку іншої на свою адресу. Причиною ж усіх непорозумінь стала батьківська хата, в якій Тетяна Степанівна була у невістках.

Після смерті батьків вона з чоловіком та дітьми залишилася жити у цьому будинку. У 2006 році виконавчий комітет Видертської сільської ради прийняв рішення «Про оформлення за Михальчуком Василем Івановичем права власності на житловий будинок…» На підставі цього рішення Михальчуку було видане свідоцтво на право власності на цей будинок. А вже після смерті Василя нотаріус відповідно видав свідоцтво про право на спадщину за законом  Тетяні Степанівні та дочкам.

Здавалося б, документи оформлені, які ще можуть бути претензії. А ні. Щойно конфлікт перейшов межу, коли його можна було владнати, сестра покійного Василя Люба звернулася до суду про визнання за нею права власності на частину будинку. І тут виявилося, що попри документально оформлене право власності Тетяна Степанівна та її діти насправді тепер вже не мають жодних прав на будинок.

Коли сестра Любов Іванівна звернулася до суду, аби в такий спосіб довести своє право на частину батьківського будинку, суд визнав недійсними рішення виконкому сільської ради та інші документи, що засвідчували право власності Василя Івановича, Тетяни Степанівни та їх дочок на цей дім.

Любов Іванівна, яка уже близько 20 років проживала у Макіївці Донецької області, подала до суду, тому що, зважаючи на військовий конфлікт на сході країни, почала розглядати можливість переїзду на Камінь-Каширщину, на батьківщину. І, в принципі, вона мала на це повне право, незважаючи на те, що багато років тут не проживала і не була прописана. Тож суд задовольнив позов та визначив, яка частина дому повинна відійти їй, а також братові Петру (вони об’єднали свої частки).

У результаті Любов Іванівна та Петро Іванович отримали дві п’ятих частини житла, а Тетяна Степанівна поки що залишилася проживати з дітьми у іншій частині дому, що становить три п’ятих від усієї площі, без права власності на нього.

Здавалося б, судове рішення ухвалено, воно набрало чинності, справедливо розставлено усі крапки над «і», пристрасті повинні б втихомиритись. Але конфлікт не вичерпався. Тетяна Степанівна почувається ображеною, оскільки сподівалася все-таки, що сестри чоловіка не позиватимуться до суду. Зокрема, як розповіла журналістам, вона пропонувала їм просто приїжджати і жити тут. Сестри, звичайно, це заперечують. І поспішають заселитися у свою частину дому. Однак для цього їм, відповідно до рішення суду, треба звести відмежовуючу стіну. І це питання знову обросло непорозуміннями.

Неузгодженості виникли і з приводу того, що частину хати, яка за рішенням суду тепер належить Любові Іванівні та її братові Петрові, відмовилися віддати зі зробленим ремонтом і його так би мовити «ліквідували». З цього приводу Любов Іванівна уже навіть направила до суду черговий позов, оскільки їй створили перешкоди у набутті права власності.

Сварки, образи. Одним словом, атмосфера розпечена вкрай. Не вдається владнати все ні просто по-людськи, бо вже, напевне, ніхто не має такого бажання, ні через суди.

Зрештою між опонентами була укладена мирова угода. Та чи запанує мир у родині Михальчуків, важко сказати.

Але в усій цій історії ми ще не згадали Богдана Шиліпука. Його інтереси залишилися поза увагою, тому що він лише знаходився під опікою Тетяни Степанівни до повноліття. Незважаючи на те, що весь час тут проживав та був приписаний, суд його, як претендента на частину будинку, не розглядав.

Але куди тепер йому подітися? На іншу (залишкову) частину будинку можливо будуть ще й інщі претенденти та й там лише одна спальна кімната. Як вони всі вчотирьох (Тетяна Степанівна, її дочки та Богдан) там тулитимуться, важко уявити.

Втім, як каже сам Богдан, «це не біда, повернуся — свою хату збудую». Справа в тому, що зараз він знаходиться на службі у Збройних Силах України. Полігони, навчання, завдання – у його житті тепер це на першому місці. Хоча неспокійна душа захисника Вітчизни і за свою опікунку Тетяну Степанівну, яку називає мамою. Він навіть просив, щоб хлопці із районної громадської організації учасників АТО взяли це питання під свій контроль, бо турбується за спокій мами, яка, мовляв, постійно терпить утиски.

Богдан пішов у військо за контрактом. Та зрозуміло, що коли він повернеться, то дім одразу і не виросте. Будівництво – справа не швидка. І деякий час після повернення йому таки доведеться десь шукати прихисток.

Впринципі про забезпечення житлом дітей із числа дітей-сиріт, які досягнули повноліття, до 23 років повинні займатися державні служби. Якщо за ним є закріплене право на якийсь дім, то все нормально. Він може в нього повернутися, якщо забажає. У випадку, якщо житло не закріплене, то йому повинні надати соціальне. У нас в районі практикують придбання такого житла за кошти із районного та обласного бюджетів. Однак такий дім придбавають далеко не всім, бо не вистачає коштів. Питається, кому ж тоді купується житло? А тим, хто в першу чергу його потребує. Принаймні так запевняє начальник служби у справах дітей Степан Сидорчук.

Загалом же у районі обліковано 45 осіб із числа дітей-сиріт віком від 18 до 23 років. З них семеро потребують забезпечення житлом.

Серед них і Богдан Шиліпук. Чи подбають посадовці, щоб і в нього було житло, важко сказати. Хоча цього року цілком можливо, що соціальне житло придбаватиметься. Єдине, що, дізнавшись про всю цю історію, центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді звернувся до Видертської сільської ради з проханням поставити Богдана на квартирний облік. Окрім того, як розповів директор центру Анатолій Філюк, якщо Богдан забажає, йому можуть також виділити кімнату у соціальному гуртожитку у Володимирі-Волинському.

Тетяна Приходько, с. Видерта

НОВИНИ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *