…Навіть у його погляді бриніли невимушена щирість і спокій. Він ніколи не був за характером воїном, а радше хлопчиною-розрадою, з яким комфортно і легко. Однак війна вирвала його з мирного поліського життя й, вручивши до рук зброю, котрої він ніколи раніше навіть не бачив, повела у бій на Луганщину. Боронячи українську державу від окупантів, 23 травня 2024–го трагічно загинув наш молодий краянин, житель села Велика Глуша – 24-літній Лахай Іван Юрійович.
Остання зустріч Івана з мамою
Юрій Лахай служив у ЗСУ з перших днів повномасштабної війни. Він був бійцем 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, яка вибивала окупанта з Херсонщини, потім стримувала наступ ворога на Бахмутському напрямку, виконувала бойові завдання на Запорізькому й Харківському фронтах. За цей період у нього було чимало контузій та поранень. Останнє отримав не так давно, досі перебуває на лікуванні. Роздроблена щелепа не дозволяє їсти, постійні болі не дають спати. Але усе пройдене виявилось не найжахливішим для чоловіка. Найбільший страх воїн почав відчувати, коли дізнався, що його наймолодшого сина також мобілізували і всього за три тижні кинули на передову штурмовиком. Не міг миритися з цим: він же “на нулі” понад два роки саме заради того, щоб молодь, щоб його троє нащадків не бачили війни! «Хіба малого одного захисника з хати? Я зроблю так, що сам загину. Аби дитину вернули з фронту додому!» – казав він рідним, переймаючись долею Івана. Хотів перевестися, щоб хоч служити разом. Проте, зазнавши тяжких бойових травм, опинився у госпіталі. І вже під час реабілітації дізнався, що його Іванко загинув. Не встиг вберегти! Разом із сином, здавалося, не стало і самого Юрія, щось вмерло в тій завжди мужній душі разом із його дитиною.
Ще геть юним Іван Лахай потрапив до війська цьогоріч, коли зима зустрічала первоцвітами весну. Пройшов короткочасне бойове злагодження на Житомирщині, після чого у складі 81-ої окремої аеромобільної Слобожанської бригади потрапив на передову у Лиман Луганської області. А через два місяці згас під час одного з боїв у мінометному обстрілі.
«Ще 22 травня зателефонував додому, вітав старшого брата з Миколою. А через два дні принесли звістку про загибель… Він був дуже спокійний, умиротворений, добродушний. Але при цьому компанійський, любив з друзями їздити на риболовлю. Хоч і не здобував спеціальної освіти, але чудово розумівся у техніці: і мотоцикла міг розкласти «на молекули», і трактора поремонтувати. А коли батько пішов на фронт два роки тому, то взявся господарювати на повну, став головним маминим помічником. Узимку він хоронив із нами свого двоюрідного брата, мого сина, Андрійка, який загинув у бою ще в березні 2023-го, але знайшов спочинок на рідній землі тільки через понад вісім місяців. А нині поруч із Андрієм, могила в могилу, спочив і сам. Обоє віддали життя молодими, обох, жорстоко понівечених ворожою зброєю, несли в останню дорогу в закритій домовині, весільні короваї обох ми куштували, на жаль, на кладовищі… Усе життя наші діти дружили й підтримували один одного, і навіть після смерті брати йтимуть до Бога пліч-о-пліч…», – плаче тітка Івана та мама полеглого воїна-Героя Андрія Тетяна Лахай.
Велике горе у їхній родині. Ні почесті, ні посмертні нагороди, ні пошана від людей не поверне батькам синів, доленосна стежина яких тільки-но починалася. Не за святковим столом збиратимуться сім’ями, як колись, а зі скорботою на кладовищі, у місці, де навічно заснули поряд їхні кровинки…
Іванна ГАЙДУЧИК,
село Велика Глуша.
