У перший день зими в жорстокому бою на східному напрямку поліг мужній воїн ЗСУ та учасник миротворчої місії в Іраку – сошичненець Заяць Валентин Володимирович.
Його змучені недосипанням і жахом очі засіли глибоко поміж набутими страхом і болем, не віком, зморшками. Червоними цятками на мімічних м’язах обличчя, як сік калини, багряніли нові та давні ранки. А обпечена сонцем та вогнем шкіра нагадувала сталь…
Виважений та терпеливий, лаконічний та розсудливий, завжди в бойовій готовності. Це був наче наш, український, термінатор! Саме таким образ Валентина Заяця закарбувався побратимам. Саме таким він закадрований на останніх знімках. Хоча товариші по зброї зверталися до нього просто «Заєць». На жаль, його героїчна історія завершилася надто швидко, на 41-му році життя.
Його сильна натура гартувалася з ранніх літ. Змалку з братом і сестрами трималися купки і вчилися самі вирішувати свої проблеми. Адже на долю п’яти дітей надто рано випали нелегкі випробування – ще геть молодою відійшла у засвіти їхня мама. Непросто батькові було самому ставити на ноги велику родину.
Відслуживши «строчку» у Володимирі, Валентин за контрактом поїхав з миротворчою місією в Ірак, де пробув майже рік. Повернувшись, придбав квартиру в Ковелі й назавжди вилетів з батьківського гніздечка. Однак постійно навідувався до рідного порога й допомагав татові.
«Здобувши певний військовий досвід на теренах чужої країни, Валік не міг стояти осторонь, коли ворог пішов з кривавою розправою на його рідний народ – у перший же день повномасштабної війни подався до РТЦК та СП, записався до лав 54-го (Ковельського) батальйону волинської 100-ої ОБр ТрО. Спочатку стояв на захисті рубежів на Волині, згодом у складі «сотки» вирушив на Донецький напрямок. Був вправним кулеметником. За стійкість та відвагу, проявлену в бою, був нагороджений бригадними відзнаками та медаллю «За поранення» («За жертву крові в боях за волю України»). Він був небагатослівний, про військові будні не хотів говорити. Все казав: «Ти ж і так знаєш що тут», – ділиться спогадами рідний брат полеглого Михайло, котрий також пройшов гарячими бойовими стежинами у складі 14-ої бригади.
1 грудня 2023-го був один із найважчих боїв для Валентина Заяця, після якого, на жаль, солдат повертався назад вже «на щиті». Вбрали люди безкінечним хвойним «вінком» дороги Сошичного, навколішки зустріли земляка вдома. Не такою мала б бути для нього ялинка на різдвяні свята. Велелюдно було біля хати Заяців, провести до місця вічного спочинку Героя прийшли сотні людей. Для багатьох із них він був другом, односельцем, родичем, побратимом, а для кожного українця він увійшов в історію Героєм. Лишив татові по собі на згадку тільки бойовий прапор та із пострілами почесної варти полетів ангелом до мами…
Іванна ГАЙДУЧИК, село Сошичне.
