Земля Камінь-Каширщини знову застогнала від невимовного болю, бо вкотре прийматиме в свої холодні сирі обійми мужнього захисника. Цього разу воєнні російські злочинці відібрали молоде життя оборонця Андрія Лахая з Великої Глуші, його мрії і майбутнє.
Бойовий вишкіл побратимів. Андрій крайній справа.
Із земляками-військовослужбовцями десь поблизу лінії фронту.
Не судилося Андрієві створити сім’ю з коханою Марією.
Виборюючи волю та мирне буття для нас та прийдешніх поколінь, військовослужбовець поліг за Україну під час виконання бойового завдання ще 14 березня цього року у селі Гряниківка Харківської області. Остаточно підтвердили загибель земляка у червні, коли порівняли дані ДНК-профілю. Відтоді на передачу тіла воїна рідні чекали ще довгі місяці. “На щиті” у рідне село повернувся Герой напередодні свого двадцятишестиліття.
«Його стійкість духу надихала на подвиги. Безстрашний вояка був, який рвався завжди вперед», — казали побратими. «Андрій добрий і щирий завжди поспішав прийти на допомогу», — переконували рідні. Він віддано та безс рашно боровся з ненависним ворогом, а в телефонних розмовах вселяв оптимізм своїм батькам, що хоробрі воїни ЗСУ неодмінно виженуть загарбників з нашої землі. Йому вдалося пройти пекло, але, на жаль, смерть стала невблаганною. Того злощасного дня, як розповідає сестра загиблого Альона Шворак, її брат кулеметник Андрій, військовий 14 ОМБр, був прикомандирований до іншого бойового підрозділу і, якщо покладатися на слова побратимів, то усі, хто пішов на завдання, загинули або досі вважаються зниклими безвісти.
— 23 лютого 2022-го, у переддень путінського наступу, Андрієві зателефонували з військкомату і веліли приїхати для уточнення особистих даних, — згадує Альона, — а вже наступного дня разом із другом-односельцем, з яким проходив строкову службу, поїхав захищати Батьківщину. Починаючи зі звільнення Київщини, і далі у всіх гарячих точках Андрій бачив зло, безчинства ворога і боровся, щоб це мокшанське лихо не прийшло в наші домівки. Неодноразово був поранений, бо стояв на вістрі захисту своїх побратимів. Щоб вберегти життя друга, він закривав його своїм тілом у бою, дарма, що після цього отримав осколкові поранення і численні контузії. Та попри фізичні і моральні труднощі він ніколи не втрачав віри у щасливе майбутнє і цим світлим почуттям завжди підживлював нас усіх, — зазначає сестра загиблого.
«Я їду додому», — радісно у телефонній бесіді з сестрою повідомив боєць вересневого дня минулого року. Він отримав відпустку, тож хотів своєю раптовою появою зробити приємний сюрприз батькам, і йому вдалося зреалізувати свій задум. Але жахливих історій війни з собою він не привіз. Не розповідав близьким бодай найменших подробиць воєнного буття, щоб не зранити їхню вразливу та тремтячу в очікуванні сина і брата душу.
— Жорстока війна зламала долю мого брата, — додає Альона. — Здається, зовсім недавно, вже будучи на війні, він придбав автомобіль, купив меблі, які до останнього стояли запаковані, чекаючи на свого власника. Бо після перемоги наш янгол мав задум одружитися з нареченою Марією і вже намітив місце для нової хати, де планував тішитися майбутніми дітьми. Андрій був хазяйновитий і дуже акуратний. У його шафі завжди педантично і під лінійку лежали складені речі. Його вишкіл і любов до порядку у всіх справах відобразилися на службі. За що й був нагороджений нагрудним знаком «За взірцевість» від Головнокомандувача. Натомість відзнаку «За мужність» при житті отримати не встиг…, — не стримуючи сльози, промовила сестра.
Якраз у березні, незадовго до загибелі, Андрій зустрічався із нареченою там, на Харківщині. Пообіцяв невдовзі прийти у чергову відпустку. Але, на жаль, його побачення з коханою було останнім у житті.
Леся МІНІБАЄВА,
село Велика Глуша.
