Уродженка Видерти Галина Євчук вивчає історичне минуле села, де народилася, звідки походять її батьки, брати та сестри. Колишня учителька української мови та літератури із майже п’ятдесятилітнім досвідом захопилася краєзнавчим дослідженням, коли почала збирати відомості для створення родинного дерева. Їй вдалося дослідити рід до сьомого та п’ятого поколінь по гілках обох предків.
Ще з дитинства Галина Пилипівна вслухалася у розповіді старожилів, милувалася співом народних пісень, переймала місцевий діалект, щоб згодом творити свої обрядові пісні, вірші. Статті авторки про минуле рідного краю, легенди про урочища знайшли місце на сторінках друкованих збірок.
— Розповідати про історію — справа не завжди вдячна, проте надзвичайно важлива, — розмірковує Галина Пилипівна. — Це завжди побачення з минулим, його героями. Я так захопилася дослідженням минувшини, що по краплинці збирала історії від найстаріших жителів нашого села, моїх родичів, усе записувала до найменших подробиць. Адже нерідко навіть факти локального краєзнавства з часом стають надбанням великої науки. Люблю кожен куточок своєї видертської землі, понівеченої колись війною, а пізніше — меліорацією, — не без нотки суму каже дослідниця.
У роботах Галини Євчук чільне місце посідають історії з життя та побуту, зокрема членів її родини. Наприклад, цікавим є той факт, що батько краєзнавиці Пилип Мойсейович Шевчик перший раз одружився у чотирнадцять років. Його сім’я мала потребу у земельних наділах, а в нареченої було кілька десятин поля, відтак із розрахунку юний Пилип пристав у приймаки до багатої дівчини. Будучи ще зовсім молодою, дружина занедужала і пішла у засвіти, залишивши вдівцеві двійко синів. За кілька років він одружився з матір’ю пані Галини. У подружжя народилося ще троє дітей. Пилип Мойсейович пройшов війну, з якої повернувся інвалідом. Та попри це мав веселу вдачу, завдяки якій зажив прізвисько “музика”, однак не грав на жодному інструменті, втім гарно умів співати.
— Але так любив танці, що взимку мене чотирирічну брав із собою до клуба босою та замотану в кожусі, — про це довідалася моя співрозмовниця зі спогадів літніх односельчан.
У 1968 році Галина Пилипівна, закінчивши Луцький педагогічний інститут, прийшла вчителювати до місцевої школи. У той період крім неї та матиматика в селі працювали усі приїжджі педагоги. Переважна більшість із них була прислана з центру та сходу України.
— На початку трудової діяльності довелося попрацювати із вчителькою з Вінниччини, яка свого часу приїхала у Видерту, кажучи на сучасний манір, як агентка радянських спецслужб. Завданням так званої розвідниці було викривати націоналістів, поборників українства, яких нещадно переслідувала радянська влада. Таким чином за її спряння у 1939 році увага совєтів була прикута до місцевого священника Йосипа Базюка. За те, що священнослужитель правив українською мовою, мав удома українські книги та журнали, його за одну ніч виселили із домівки. Спочатку винесли на руках із церкви, а потім сільські хлопці із факелами в руках для відлякування вовків кіньми повезли отця у Камінь на вокзал. Історія сімейства батюшки переповідалася видертцями з покоління у покоління. На основі власних спогадів та спогадів очевидців, документальних матеріалів розповідь про родину описала донька Йосипа, українська письменниця, професорка, нині мешканка Канади Любов Василів-Базюк. За свої 93 роки відома уродженка Видерти побувала у рідному селі одинадцять разів, а більшість своїх повістей-спогадів присвятила періоду проживання у «милій душі та серцю Видерті», з якої у чотири роки була змушена втікати і ще довго поневірятися в Європі, доки її сім’я не знайшла прихистку в Торонто. У ході дослідницької роботи мала приємність познайомитися з пані Любою наживо, — додає Галина Євчук.
Але це не всі таємниці родини землячки-емігрантки. Чи не найбільш пам’ятною, підкреслює дослідниця, є оповідь старожилів села про появу на світ такої бажаної та довгоочікуваної батьками дівчинки Любові, тієї самої знаменитої письменниці. За розповіддю покійної братихи Галини Пилипівни, у священницькій родині раніше помер новонароджений хлопчик. Тож сімейство з нетерпінням очікувало нової дитини. Іось коли у матінки почалися перейми, на допомогу покликали бабу-повитуху на ім’я Домна. Та жінка, як казали у селі, мала здібності знахарки, свого роду провидиці. Домна, побачивши новонароджену, промовила: «Ця дитина буде красна і щасна». Після цього повитуха зняла із себе хустку, в калині фарбовану, та вповила дівчинку. На радощах Йосип Базюк віддав тітці Домні усі подаровані на хрестинах гроші. Остання придбала собі за них кожух і чоботи. Усе своє життя письменниця Любов Василів-Базюк тримала тісний зв’язок із подружками дитинства, з якими бавилася у зовсім ранньому віці. Окремих підтримувала навіть фінансово.
Серед творчих доробків краєзнавиці набули великого значення написані нею гімни та обрядові пісні. Галина Пилипівна легко складає для них слова, але мелодія, зізнається авторка, може бути довільною, наближеною до народної лірики. Свого часу композиція «Як брали чорниці» у виконанні місцевого народного фольклорного колективу «Криниця», учасницею якого вона є, здобула нагороду Гран-прі на всеукраїнському пісенному фестивалі. У планах землячки — видати збірку обрядових пісень, у якій буде зосереджено понад чотири десятки авторських творів.
Леся МІНІБАЄВА,
село Видерта.
