А ще прикрашає ними ікони в лікарнях, духовних храмах
Давно мріяла розповісти читачам районки про рукодільницю із села Ворокомле Ірину Шпанчук (на фото). Побувати у її будинку випало мені ще в шкільні роки. Тоді мене вразили вишивки, якими була прикрашена оселя.
Народившись жовтокосої осені 1948 року, Ірина Трохимівна прожила життя і встелила його візерунками, в які вклала частинку себе: радість та смуток, печаль та тривогу… У важкі хвилини вона вишивала, знаходила розраду. І дивом відступали хвороби, марніла печаль. Сьогодні її роботи можна побачити в лікарнях Каменя-Каширського та Луцька.
– Де побачу ікону, тут же загоряюсь бажанням вишити на неї рушничок. Не можна, щоб святиня була без нього, — каже поважних літ жінка.
На вишивках пані Ірини — і сльози, і усмішка, і проміння сонця, і краплі дощу. Здається, лінії нелегкого життя переплелись узорами на полотні.
– У вишивці — все моє життя. Узори придумую сама. Буває, побачу на малюнку, в газеті – міняю кольори, складаю схеми у власний візерунок. Одного разу почерпнула натхнення з малюнка на звичайному кулькові. Замінила колір на блакитний і радує тепер рушник ніжними волошками… Якби я не вишивала, то не знаю, як би і жила, — розповідає про улюблене заняття Ірина Трохимівна.
По дорозі я помітила руїни костелу. На передній стіні – три ікони, поруч дерева, прикрашені стрічками. Це постаралась Ірина Трохимівна.
Однієї ночі 2008 року приснився їй сон… На стіні храму стояла Божа Матір з дитям. Ірина Трохимівна не могла знайти собі спокою. Побігла до споруди – довго молилася… і дала обітницю, що доглядатиме за цим місцем. З того часу кожного року перед Великоднем прибирає біля зруйнованого часом і колишньою комуно-більшовицькою владою духовного храму. Білить деревця, прикрашає стрічками.
– Бог для всіх один. І для православних, і для католиків, – мовить жінка.
Важко не погодитись. Крім того – це архітектурна пам’ятка, яку варто було б зберегти для нащадків, частинка історії села.
Ірина Трохимівна є учасницею хору «Горлиця». Разом з колективом побувала у багатьох селах. І всюди, де б не була, залишає на згадку свій рушничок-оберіг.
– Як кольори у вишиванці — таким різнобарвним є наше життя, – мовила наостанок привітна господиня оселі і на згадку подарувала рушничок.
Тетяна ГАВЕЙ,
село Ворокомле.
