Надія Федорівна – сільська медичка, іншими словами кажучи, сільська жінка з усіма клопотами, що їх несе кожна з них на своїх плечах. Те ж господарство: поле, город, корова, свині, кури, гуси чи качки та всіляка інша живність. Усе, як у всіх, з тією лише різницею, що сільські жінки відповідають тільки за дітей, чоловіка та господарку, на власний розсуд розподіляють свій день, а в неї – на першому місці медпункт, по-теперішньому – ФАП. Тож туди маєш добігти своєчасно, вділивши домашнім клопотам недоспані нічки та ранки. П’ятеро діток – чотири донечки й синочок. Усі хочуть уваги та ласки. Усіх треба нагодувати, доглянути, зігріти теплом материнського серця.
А хто її зігріє? Від чоловіка, любителя чарки, того не діждешся. Тільки й радості: діти здорові, власне здоров’я теж не підводить. Нема за що нарікати на Бога. А робота? Якось не думається про дефіцит часу, головне, – що ти комусь допоміг.
Клятва Гіппократа для неї – не просто слова. Вони – клятва! І до сьогодні їй болить випадок, коли вона після закінчення медучилища тимчасово працювала в терапевтичному відділенні районної лікарні. Лікаря, до якого в поліклініці скерували тяжкохворого пацієнта, терміново викликали на якусь нараду. Він попросив відвести хворого до іншого. Але той, інший, маючи за плечима добру опору, відмовився, – мовляв, не за його профілем, нехай чекає повернення свого. Рідні звернулися до керівництва поліклініки. Звідти надійшов наказ непоступливому ескулапу оглянути хворого. “Нехай чекає”, – нарешті змилувався він. Це була дружина не простого смертного, а якогось там начальничка районного рівня.
Однак бідоласі довелося попочекати. Нарешті отримав скерування на лікування в стаціонарі. А там наказали, незважаючи на його тяжкий стан, помитися. Уже вкрай знесиленому, йому знову довелося чекати перед дверима санітарної кімнати.
Не дочекався – звалився мертвим на лаву. І тільки тоді всі забігали, заметушились…
І повезла бідна жінка до своїх шести малолітніх діток померлого батька.
Надя не могла прийти до себе – як так трапилося: людина танула на очах тих, білі халати яких мали б свідчити про чистоту помислів і вчинків, сердечність та готовність будь-якої миті прийти на допомогу. Ніхто і ні від кого не вимагав подвигу, – потрібно було тільки простягнути руку допомоги. Не простягнули. Чи відчувала свою вину пихата лікарка? Навряд чи. Але їй, тоді ще не опереній медичці, до цих пір, через півстоліття, цей страшний випадок ятрить душу.
Того дня, повертаючись після роботи додому зі сльозами на очах, вона сама собі дала клятву: такою безсердечною, глухою до чужого болю вона ніколи не стане.
Дякувати Богові, не стала. Нині Надія Федорівна, шанована в селі людина, не раз повторює сентенцію чеського президента Вацлава Гавела, який казав, що не обов’язково медсестрі збільшувати платню, аби вона підійшла до хворого, який потребує допомоги. Тут проявляється інший чинник: або вона – МЕДСЕСТРА, або – НІ.
Пригадую події більш ніж двадцятилітньої давності. Ми поволі йдемо сільською вулицею, розмовляємо про останні новини, аж раптом з подвір’я ошатної цегляної хати, збудованої понад вузенькою річечкою, вибігає малюк років чотирьох і радісно гукає:
– Добрий день, тьотю Надьо!
– Добрий день, Славчику. Але яка я тобі “тьотя Надя”? Я, може, тобі – мама?
Хлопча повторює: “Мама”, – і бігцем подається до хати.
– Чому – “мама”? – намагаюся збагнути суть діалогу.
– Ой, то справжня трагедія. На щастя, з оптимістичною кінцівкою.
Недільного дня, десь на початку травня, я встала ранесенько й заходилась коло вареників. З Луцька, з педучилища, приїхала дочка Оксана, хотілось пригостити її чимось смачненьким. Підготувала сир, замісила тісто. Тільки-но взялася до роботи, аж тут стук у двері. Ну, думаю, пропали мої вареники! Так і є: у дверях з’являється пропите обличчя чоловіка з дальньої вулиці. Ми з ним однокласники: хороший колись був хлопець, але спився до краю.
– Надія Федорівна, змилуйтеся, допоможіть жінці! – випалює з порога. – Її весь час колотить, кидає то в жар, то в холод, каже, що все болить.
– П’янюго ти безсовісний! Знаю тебе: вчора пили, а як не стало самогону, то побив жінку, а тепер кличеш на допомогу. Грім би тебе забив, алкоголіку нещасний! – вже не добираю слів.
Та що робити? Беру сумку на плече і йду, проклинаючи долю сільського медика, що не має ні вихідного, ні ночі, і того невиправного п’яничку. А то ж не менше півтора кілометра. Приходимо: жінка дійсно побита, але сказала, що впала, коли несла дрова. Що тут зробиш – хіба вона одна така?..
Зробила обезболювальний укол, залишила якісь пігулки, полегшено зітхаю й повертаюся додому. На півдорозі, якраз навпроти церкви, бачу, як на мене летить на мотоциклі сусідський хлопець. Машина дибки стає в якомусь метрі від мене, я хочу покрутити пальцем коло скроні, та не встигаю, а він перелякано кричить:
– Тітко Надьо, Славко Демидюк утопився!
Я кулею вилітаю на заднє сидіння – і ми вже коло хати. На травичці – тільце хлопчика без ознак життя. Я механічно роблю все, що потрібно робити в такому випадку: вилила з легенів воду, прочистила дихальні шляхи, інтенсивно роблю непрямий масаж серця – безрезультатно. Але, знаєте, якась віща сила наказувала мені не зупинятися, хоча мозок говорить про марноту моїх зусиль. Здається, випробувала все, – а дитина не дихає. Ридає мати, не знаходить собі місця батько.
– Славчику, розплющ очки! – благаю.
Марно.
Але я не припиняю масажу. Насамкінець витягую його язичок, притискую своїм і з усієї сили вдихаю повітря прямо йому в легені. Раз… Два… Три… І раптом відчуваю, як ворухнувся його язичок. Ще кілька таких вдихів – і Славко розплющив оченята. То, здавалось, була всесвітня радість! Аби убезпечитись від будь-яких несподіванок, вирішили везти малого до лікарні. Мати швидко зібрала все необхідне, і ми рушили в дорогу, благо батько був при машині. Обстеження районного педіатра не показало якихось відхилень, та все ж маму з потерпілим залишили в стаціонарі, але за добу виписали. Як бачите, живий і здоровий.
Я сама дивуюся тому, що сталося. Практично, я повернула дитину з того світу. У здавалось би, безнадійній ситуації, я не припиняла боротьби за життя бездиханної дитинки: механічно виконувала всі необхідні дії і при тому подумки молилась. Не знаю, скільки разів я проказала “Отче наш”, просила допомоги в Богородиці. Може, то Вона керувала моїми думками і діями?.. Напевне.
Медик на селі – не просто службовець, покликаний виконувати певні функції. Працюючи в медпункті, обслуговуючи виклики, він поступово стає найдостойнішим і найшановнішим членом сільської спільноти. Одному допоміг на робочому місці, другого порятував під час виклику додому, третьому дав слушну пораду телефоном. Він досконало знає своїх людей, їхній спосіб життя, їхні хвороби та болячки. Отже, вже наперед може передбачити причину недуги, її перебіг і наслідки.
– Сільському медику дуже допомагає його багатолітній досвід, – ділиться думками Надія Федорівна. – А ще інтуїція. Днями мене покликали до молодої жінки, матері чотирьох дітей. Скаржиться на нездужання та біль у серці. Послухала, зміряла тиск – якихось особливих симптомів не виявила. Зробила укол, залишила ліки й іду до дверей. А в душі – якесь незадоволення собою: чогось не додивилась і, вже беручись за клямку в дверях, несподівано питаю:
– Галю, а в тебе не мажеться?
– Мажеться. Уже кілька днів.
– То чого ж ти не кажеш про це?
Повертаюсь, ще раз слухаю, оглядаю жінку й приходжу до висновку: в жінки позаматкова вагітність. Треба негайно їхати до лікарні. Районний гінеколог, оглянувши хвору, сказав: “Будемо оперувати. Слава Богу, вчасно приїхали, а то б такої кровотечі в разі розриву на місці не зупинити”. Радію, що хвора не залишила сиротами своїх чотирьох діток.
А оце вже зовсім недавній випадок: син поїхав на заробітки в Росію. Наступного дня були вже на місці. Після обіду відчув гострий біль у животі. Все списали на отруєння. Подзвонив додому дружині, та теж погодилась щодо отруєння. “Чому ніхто інший не отруївся? Судячи за симптомами, у нього гострий апендицит, – кажу невістці. – Нехай негайно повертається додому!” – “Не кажіть такого, бо ще, чого доброго і справді накличете біду. Пройде день-два, і минеться”. Не минулось: біль дещо вщух, але син зовсім ослаб. Не знаходжу собі місця. А тут ще й собака, як сказився, виє безперестанку. Наполягаю на негайному поверненню додому. Третього дня наші хлопці бусом поверталися додому, впросила, аби забрали сина. Він уже навіть не міг сам зайти в салон. Весь час спостерігала за рухом машини, коли наблизилися до Каменя-Каширського, разом із родичем зустріла хлопців, забрала сина й відвезла до лікарні, попередивши перед тим головного хірурга. Він також погодився з моїм діагнозом. Шпиталізували. Але відразу побоялися робити операцію, не маючи певності, що обезсилений організм її витримає. Оперативно розпочали підготовку до неї. Дякувати Богові, все обійшлось. Навіть недовго перебував у реанімації.
Можна ще багато сказати про Надію Федорівну, наприклад, про те, що їй і донині телефонують батьки багатодітних родин, які виїхали до США, та просять поради, як лікувати дітей, що захворіли. Людське тепло, воно і здалеку гріє.
Олександра Кондратович,
Почесний краєзнавець України.
