Знайомство зі світом футболу для більшості хлопчаків розпочиналося на дворових “стадіонах”, де за ворота правили, зазвичай, розставлені на віддалі кількох метрів один від одного два шкільні портфелі чи просто дві встромлені у землю палиці. І от ганяючи м’яча туди-сюди, вони уявляли себе в ролі відомих гравців, своїх футбольних кумирів, і щиро хотіли колись досягти їхнього успіху. Уродженцю Михнівки Андрію Понєдєльніку (на фото) вдалося втілити ту велику дитячу мрію. З когорти футболістів-аматорів він перейшов у професіонали: виступає у вітчизняних чемпіонатах і навіть мав нагоду пограти в європейських турнірах. Але, щоб стати тим, ким він є сьогодні, Андрій здолав довгий та складний шлях, позначений злетами і падіннями, виснажливими тренуваннями, боротьбою з викликами долі.
У дитячі роки марив футболом
Прихід Андрія у футбол не назвеш випадковістю. Його сім’я, насамперед її чоловіча половина, завше відзначалася великою любов’ю до цієї гри. Батько Валерій, крім того, що працює вчителем математики, є затятим футбольним вболівальником, так як і дідусь Андрій Ульянович. А дядько Ігор замолоду “відбігав” не один матч за видричівський “Олімп”. На ті ігри Понєдєльнік старший часто брав із собою племінника. Тож у молодших класах на запитання “ким ти хочеш бути” Андрій цілком серйозно відповідав: “Футболістом”. Підрісши, він як раніше і дядько, почав підкорювати футбольні вершини районного рівня в складі “Олімпу”. З приходом до сільської команди, вважає хлопець, для нього розпочалася кар’єра гравця. Поки аматора, та все ж члена спражнього спортивного клубу. За це щиро вдячний його тренеру Віктору Пасю, який помітив у ньому потенціал і запросив тренуватися з “олімпійцями” (а пізніше так само і рідного брата Сашу). Не менше допомагали тоді Андрію поради та настанови вчителя фізкультури Володимира Савчука, котрий, як дійсно турботливий педагог, навчав останнього першим ігровим секретам, вказував на помилки чи хороші дії на полі. І, звісно, дуже цінною для нього була та підтримка близьких. Мама Руслана Станіславівна, тато Валерій Андрійович старалися не пропускати матчі, в яких змагалися сини, підбадьорювали. Вони ж і посприяли звершенню наступного переломного моменту, що настав у житті Андрія за кілька років потому.
Боровся за мрію і зумів досягти успіху
15-ліття Андрій зустрічав у Володимирі-Волинському вже як учень дитячо-юнацької спортивної школи. Місто подарувало хлопцю більше можливостей для розвитку. Андрій старався викладатися на повну, постійно тренувався, вчився, хоч одразу зрозуміти чого хоче тренер було непросто. У школі познайомився і потоваришував із теперішнім захисником київського “Динамо” та національної збірної України Олександром Тимчиком, гравцями, які згодом почали виступати у клубах професійної футбольної ліги. Там же зрозумів, що не завжди наставник може розгледіти в тобі талант. Отож, провчившись в спортшколі лише два роки, вирішив рухатися далі. Спільно зваживши всі “за” і “проти” такого кроку з батьками та новим тренером Олександром Галетою, який цей талант у Андрієві запримітив, він подався до міста Березне Рівненської області на перегляд в тутешній аматорський футбольний клуб “Случ”. За команду відіграв загалом 18 матчів і забив 14 голів. Грав на позиції форварда. Згодом серед таких, як і він – юніорів, вибрали перспективних, яких заявили в основу команди Березного.
…Змінювати місця проживання Андрієві доводилося ще не раз. Але воно того вартувало. Опісля Рівненщини хлопець попрямував на Тернопільщину, вступив у Кременецьку обласну гуманітарно-педагогічну Академію, грав за аматорські студентські клуби “Буревісник”, “Кременець-Академія”. Лише трохи залишалося до потрапляння в професійний футбол.
– Тут трапилося вирішальне для мене знайомство з тренером ФК “Нива” (Тернопіль) Петром Бадло і запрошення від нього прийти на тренування команди. Я навіть не думав про те, щоб відмовитись. Хоча розумів, буду пропускати пари, навчання, бо щоразу доведеться витрачати годину на доїзд з Кременця в Тернопіль, тренуватись… Однак розумів також, що це мій мега шанс. Потрапляння у “Ниву” гарантувало підйом на вищий, професійний рівень, – розповідає Андрій Понєдєльнік.
У складі тернопільської команди Андрій загалом зіграв 57 матчів, серед котрих понад два десятки – у чемпіонаті України. Знаковою футбольною звитягою, що запам’яталася Андрію найбільше, була перемога над шестиразовим бронзовим призером чемпіонатів України, чвертфіналістом Ліги Європи УЄФА, володарем Кубка СРСР харківським “Металістом”. В домашній для харків’ян грі гості з Тернополя змогли здолати їх, забивши вирішальний гол у серії післяматчевих пенальті.
Остання прописка — житомирське “Полісся”
Наприкінці 2017-го 20-річний Понєдєльнік розірвав контракт із “Нивою”. Деякий час грав на аматорському рівні. Трохи згодом влітку того ж року його до свого складу запросив клуб “Буковина”. І знову він мав переїздити, тепер у Чернівці. Підписавши черговий професійний контракт, уродженець Волині взявся підкорювати буковинський край, в чому досяг непоганих результатів. Проте насправді по-“зірковому” засяяв Андрій на газонах футбольних стадіонів італійського Неаполю як член команди національної студентської збірної України та учасник Всесвітньої літньої універсіади (студентсько-молодіжних змагань), що проходила в цьому місті 2019 року. Його щастю не було меж. Адже хіба міг мріяти, що колись зійдеться у двобої з представниками інших країн: бразильцями, італійцями, мексиканцями, тощо, святкуватиме перемоги над сильними суперниками? Затим, повернувшись із одного крутезного чемпіонату, він подався у столицю Іспанії – Мадрид – досягати зіркових висот на другому – чемпіонаті Європи серед студентських футбольних клубів, де разом із командою Тернопільського національного педагогічного університету виборов срібні нагороди.
– У Мадриді ми грали проти команд з Голландії, Німеччини, Іспанії. Майже всі матчі виграли, окрім одного – фіналу. На жаль, я не зміг зіграти фінальний поєдинок, бо в півфінальній зустрічі отримав червону картку. Тому тримав кулаки за друзів, спостерігаючи гру із лави запасних… Додому ми поверталися гордими за Україну, задоволеними, що спромоглися гідно зіграти та посіли, хоч і не переможне, але поважне друге місце, – пригадує приємні миті Андрій.
2020-ий став роком, який приніс Андрію Понєдєльнику достатньо втрат, але й досить перемог. Незабаром до його початку він припинив співпрацю з “Буковиною”. Натомість міркував влаштуватися у клубі сусідньої Польщі. Але так і не зміг знайти спільної мови з клубом, в якому б хотів продовжити виступати. Натомість у серпні він влився в основу учасника Першої ліги України – житомирського клубу “Полісся”. За команду Андрій зіграв наразі 15 матчів. На позиціях півзахисника боронить тили команди, підтримує нападників під час атакуючих моментів, а трапляється, що й сам проривається до позицій противника, вражаючи їхні ворота влучними пострілами. Нинішнього сезону Андрій зумів забити два голи та здійснити три гольові передачі. Варто відзначити, що житомиряни змагаються за першість з колишніми “старожилами” української Премєр-ліги – луцькою “Волинню”, одеським “Чорноморцем”, харківським “Металістом”. І, треба визнати, роблять це доволі непогано, є міцним середняком. Звісно, частинку заслуги в цьому злід по-справедливості віддати Андрієві Понєдєльніку.
Олександр ПРИЙМАК.
