Незалежна громадсько-політична газета

Кросна в селі не знають спочинку

У цей період оселі майстринь схожі на мініфабрики, де тчуть усе, що кому до вподоби

«Ходнічки»… Буденні і святкові, вони колись були в кожному домі. У парі з тканими рушниками, ряднами і вишитими подушками. Тепер це – мистецтво, яке, на жаль, відходить у забуття. На втіху, ще є у селах берегині традиційних ремесел, які довгими зимовими вечорами збираються за верстатом і далі тчуть строкато-барвисту історію свого роду, життя і України. Подекуди такі килимки стають оригінальним декором у сучасному інтер’єрі, щоправда цінуються більше в місті, аніж у селі, де свого часу були неодмінним атрибутом. У них – спогади дитинства, тепло й неповторність наших батьків і предків. А ще – сплеск емоцій, бо ж кожен народжувався у піснях і душевних розмовах. Годі й шукати однакових!

2
Накидали основу у кожній хаті
Цьогоріч ми завітали у гості до сошичненських ткаль. Кажуть, у цьому селі ще є зо двадцять верстатів, але найбільше в них знається і розуміється Марія Шворак: її допомоги й поради чекають у кожній хаті. Вміє і кросна (так поліщуки звуть ткацький верстат) налаштовувати, і снувати «нитки», і навивати, і накидати. Ці знання колись перейняла від старших сусідок.
IMG-4cd74be3f999b92b21ae757af618b761-V– Вчилася ткати у матері, потім свекруха допомагала, але я тоді ще не вникала у всі тонкощі. А самостійно накидати основу наловчилася в років 50 – було бажання і натхнення опанувати такі вміння. Правильно усе підготувати – то головне, – зауважує 57-річна Марія Павлівна і повертається думками в минуле. – Колись я навіть льон пряла. Ткала свої рушники, бо мамині, дані в посаг, уже втратили первісну красу. Потім купляла білоруський льон, бо в нас уже й ніде його взяти для прядива. По-правді, ткати рушники мені найбільше подобалося, – провадить далі й показує тонкої роботи рушнички, акуратно оздоблені шовковими нитками. Це для дітей на згадку, що ненька вміла робити.
З часом сусідки-наставниці відійшли у засвіти. Марії Шворак разом із щирою подругою Феодосією Гаврилюк довелося справлятися з ткацькою наукою самостійно. Вміють все, що нині – велика рідкість. А позаторік навіть по всьому селі налаштовували кросна й основи накидали. Пригадують, за тиждень мали двоє-троє «клієнтів» – так односельчанки заповзялися ткати. Сам процес ніби й не складний, але підготовчий етап – то вже справжня наука. Без необхідних знань і вмінь туди зась!
Таємниці кросен
відають не всі
А порядок підготовки до ткання незмінний. Майстрині спочатку снують основу, пасма якої опісля сплітають в косу, аби перенести до верстата. Тоді косу розплітають і нитки обережно навивають на верстак, накидають (просовують по одній) в нит і бердо. Далі бердо закладають в набилки, а до ниту прив’язують підніжки, щоб основу перебирати. А там вже й ткати можна: закладаєш цівку в човник і гайда снувати між нитками основи з кінця в кінець. Наступив на підніжку, пропустив човник і притиснув до себе бердо («прибив»). А далі – інша підніжка і човник у зворотній бік «пливе». Так почергово, підніжка за підніжкою, завдяки перехрещенню ниток новий міліметр «ходнічка» виростає. Тільки це на словах так легко і швидко…
– Найголовніше – правильно накидати основу в нит. Одна помилка може зіпсувати усю роботу. Наприклад, пропустиш нитку – в полотні буде вільне пасмо, а протягнеш дві – потовщення («близня»). Якщо відразу побачиш похибку в поперечних нитках – можна назад трішки розпустити. Якщо хто знає як це робити. Але коли неправильно накидати подовжні нитки (основу), то треба переробляти все, – підкреслює Марія Павлівна. – Доріжки накидаються на дві нитини, а от рушники – на чотири. То вже складніше, на чотири підніжки треба наступати. Головне — не переплутати, коли на яку, бо характерного узору – «ялинки» – на полотні не буде, – і жінка вказує на ніжне полотно. А далі роздивляємося килимки. Зелені, сині, фіолетові, жовті, рожеві, пістряві, – тепер вони значно веселіші, аніж кілька десятків років тому. Але, щоб наткати їх, треба мінімум 4 мішки клубочків тканини («цівок») на 12 губ (губа – міра довжини), кожна – 5 метрів. Якогось року 200 метрів наткали.

20210204_122406

Ткання – справа для душі
Подруги-рукодільниці розповіли мені, що верстат і матеріали до роботи обов’язково готують утрьох. Одна людина основу в жодному разі не нав’є, хоча ткати уже й самому можна. Аби ще хто цівки сукав (намотував на шпульки, що в човник вставляється, пряжу для ткання). То вже й швидше, й веселіше, бо таки справа трохи затяжна, складна. Але яка ж цікава! Не раз руки-ноги болять, «але з охоти не відчуваєш того всього». І Марія Шворак з посмішкою пригадує, як одного року на 8 березня син вирішив їй допомогти у ткацькій справі. Аби не відволікалася, вирішив їсти зготувати. От тільки й сам захопився підбором кольорів і намотуванням на коворотку «пряжі».
IMG-7767666772a42644e425f567cc4525bd-V

…От і завершилася підготовка. Сошичненські дівчата тчуть килимки. Цьогоріч без пісні – в спогадах і душевних розмовах. Кожен – про своє, а ми допитуємося про щодення Марії Павлівни. Доля була багатою на досвід – вона з тих жінок, що все вміють. У 5 років осиротіла: батька блискавка забила. У 19 стала на рушничок щастя, народила 4 сини і доньку. Працювала на фермі, у колгоспі, займалася господарством. Рано вийшла на пенсію, а там вже й Бог подарував 10 онуків. Клопотів домашніх завжди вистачає, але тільки виросте перший гриб – Марія Шворак уже в лісі. Тоді її вдома не втримати, але й з порожньою корзинкою не повернеться. Буває, по 10 кілограмів лисичок додому принесе. Але це вже літня історія…

Іванна ВЕЛИЧКО,
село Сошичне.

 

Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без письмової згоди редакції заборонено!

 

 

Please enter banners and links.

ПУБЛІКАЦІЇ, ЦІКАВО

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *