Незалежна громадсько-політична газета

Ветеран двох армій, герой однієї війни

Свого часу Друга світова війна звела у протистоянні десятки народів, мільйони солдатів, нахабно увірвалася в домівки мешканців тисяч міст і сіл, назавжди змінивши їхні долі. Накочуючись валоподібною хвилею, вона безжально нищила все на своєму шляху, залишаючи натомість лиш чорну вигорілу пустку та смерть, скроплюючи стражденну землю кров’ю полеглих, гіркими слізьми матерів, дружин, сестер, які втратили рідних, не дочекалися повернення дорогих серцю людей з фронтів цього страшного бойовища. Уродженцю села Фаринки Антону Фарині  також випало пройти через те пекло та залишитися живим. При чому воюючи за дві супротивні сторони: українських повстанців і червону армію. Як так вийшло, що чоловік стояв під різними знаменами, довго залишалося таємницею. І ось нарешті нащадки дізналися правду. Правду, в якій багато трагічного, героїчного, такого, що бентежить душу.

20819027_1870558269637906_7864375364321730659_o

Фото ілюстративне


 

Покликали боротисяза вільну Україну

У сімнадцять літ Антон уперше взяв до рук зброю, поклявшись виборювати нею незалежність України – держави, в якій народився, але ще ніколи не бачив самостійною. Кілька місяців їх, таких, як і він, новобранців, навчали військовій справі на території повстанського табору, що заховався серед поліських лісів. Потому були рейди, великі та малі акції, сутички і червоними партизанами, скитальське життя, повне випробувань, небезпек, шаленого ризику. Ті пригоди почалися для хлопця з нічного візиту групи українських націоналістів до батьківської хати. Тоді прибулі гості різко сказали Антону: “Мусиш іти з нами”. Знав, іншого вибору немає. Так тривало рік, поки в одній із сутичок повстанський загін не втратив значну частину особового складу, а сам герой цієї розповіді ледве зумів врятуватися, дивом не загинувши від ворожих куль, що пронизували зусібіч місце бою.
Найвірогідніше знакова сутичка відбувалася десь в районі сіл Пнівне, Фаринки, Волиця. Зі слів онука Антона Ілліча – Василя Фарини, його родич, на жаль, нині покійний, за життя оповідав, що, рятуючись з оточення, кинув гвинтівку у води річки Коростянки, пригнувся і якось непомітно втік. Названа водойма якраз і пролягає між цими населеними пунктами. Тим паче досить швидко Антон звідтіля дістався рідної домівки, де знайшов тимчасовий сховок. Що ще більше схиляє до такої думки.
– Ми, молодші, мало знали про той період життя дідуся. Тільки коли Україна здобула незалежність, він нарешті розкрив душу і заговорив. До того довгі роки тримав усе в таємниці. Напевно, аби не наразити себе та інших рідних на небезпеку. Адже совіти запросто могли його вбити, а решту – заслати до Сибіру. У той момент Антон Ілліч ніби знову відчув давно забуту радість, слухав новини про те, що українці мають тепер власну, вільну країну, з великою втіхою, посміхаючись. Якби то ми розуміли, що йому, багатьом українським патріотам, довелося витерпіти, аби нарешті настала та воля. Жилося повстанцям дуже тяжко, розповідав дід. Переважно ховалися по лісах. Постійно кочували, аби ворог не натрапив на їх слід. Ночували, де прийдеться. Зазвичай прямо в лісі розбивали невеликий табір. Розпалювали багаття з сухих гілок лози, кори крушини, кількох грубіших деревин. Коли все вигорало, розгортали жар і над ним натягували гамаки, які кожен боєць тримав у наплічнику та постійно носив із собою за плечима. У тих в’язанках, як називали їх, і спали. Казав, воші загризали так, що сил не було терпіти. Йшли до річки митися, то просто руками з тіла стягували паразитів. Озброєння здобували в бою. Одяг, харчі брали в родичів, небайдужі люди давали. Про упівців відгукувався позитивно. Називав справжніми борцями. Як його забрали, то спершу проходив вишкіл поблизу села Грива. Два чи три місяці їх там навчали. Прикметно, що більшість вчителів, які вели підготовку загону, як не дивно, становили вихідці з Росії, – ділиться сімейною історією пан Василь.
…Згодом жителів славнозвісного села Грива радянські карателі звинуватили в підтримці повстанців, виселивши звідтіль усіх, а сам населений пункт знищили. Тут 8 грудня 1951 року прийняли останній бій з емгебістами заступник провідника Ковельського ОП ОУН Андрій Сергійович Михалевич (псевдо “Кос”), провідник Камінь-Каширського проводу ОУН Клим Тимошик (“Роман”) і референт технічної ланки Пелагея Герасимчук (“Оля”). Вони обрали смерть, але не здалися ворогу.

Щоб уберегти сина, батьки порадили йти воювати за “червоних”

Нарешті, здолавши декілька кілометрів, дістався Антон домівки, яку рік тому спішно покинув. Забачивши сина, батьки зойкнули від болю, що пронизував люблячі серця. Та часу залишалося мало. Скоро сюди могли наспіти переслідувачі. Після короткої ради старший Фарина мовив сину: “Записуйся в червону армію. Другої ради не бачу!” На тому й вирішили. Якраз у сусідньому Пнівне йшов рекрут резервістів, по всій довколишній окрузі забирали чоловіків, молодих хлопців у військо. Ці загони мали поповнити радянські сили, замінити виснажених війною ветеранів. Подався записуватися і Антон Ілліч. Дивом зумів потрапити до списків, його не викрили. Опісля сформовані колони пішки вирушили маршем у селище Маневичі, а звідтіля їх направили на фронт. Отож чоловік встиг повоював і з німцями. Відзначився умілим стрільцем, за що не раз отримував похвалу від командирів. Знали би вони, де Антон здобув той хист. Але, на щастя, про його повстанське минуле ніхто не розвідав. Не здали і односельчани, мовчала рідня. Нарешті, відслуживши близько семи років, демобілізувався. Молодого сержанта, досвідченого, освіченого направили працювати у Броницю дільничним.
– Він грамотний був, до війни встиг закінчити чотири класи польської школи. Тому, думаю, його і вирішили поставити тутешнім дільничним. Вийшло, що тепер мав допомагати шукати повстанські схрони, ловити “бандеровских бандитов”, як називало їх начальство з МДБ. Але і тут зумів схитрити. Стрибків теж набирали з місцевих, тож між ними і повстанцями існувала домовленість: одні інших не займають. А якщо й траплялися облави, то упівців наперед попереджали. Одну із таких “показових” операцій Антон Ілліч пригадував, не стримуючи сміху. Якось отримали вони донесення, що на хуторі ночуватиме загін УПА. Керівництво дало команду затримати живими чи мертвими. На чолі “ловців” поставили приїжджого емдебіста. І тут підходять до клуні, де нібито ховалися “бандити”, а там щось брякнуло. Звісно, нікого там не було. То той одразу дав драпу. А мій дід жартома й говорить до нього: “Ну ви, товариш лейтенант, і боягуз”… УПА боялися, – провадить далі Василь Фарина.

Десятиліттями терпів знущання, аби не видати себе

За принциповість, добре ставлення до інших Антона Фарину люди поважали. У повстанських лавах теж розуміли на чиєму він боці. Бо хоч і одягнув мундир ворожого режиму, але в душі залишався вірним Україні. За це ледве не постраждав. Пропрацювавши з рік дільничним, Антон втрачає посаду, його звільняють через анонімку якогось сексота. Останній доніс, що чоловік знався з упівцями. Але вище міліційне керівництво, спецслужби нічого не зуміли довести, інакше тепер уже колишнього дільничного чекала би сумна доля. У кращому випадку відбувся би багатолітньою каторгою десь на просторах “великой и необьятной”. У гіршому – розстріляли б.
Наступні роки Антон провадив тихе, скромне життя. Старанно доглядав у колгоспі за телятами, намагався не втрапляти на очі владі. Того не загинув, не поповнив ряди сотень тисяч бранців радянських катівень, таборів. Так і дочекався незалежності своєї загарбаної чужинцями Батьківщини. Тієї, за котру боровся, котру ніколи не зрадив…

Олександр ПРИЙМАК.

ПУБЛІКАЦІЇ, З історії краю

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *