«Слава Україні! Героям слава!», – жваво гукав 5-річний Романчик у слухавку татові-захиснику. А побратими просили його ввімкнути гучномовець, аби почути ті щирі дитячі слова віри і підтримки. Слухали і плакали, бо за якихось пів кілометра на них щохвилини чатувала смерть: обличчя ворога Валерій Білаш (на фото із сім’єю) чітко бачив крізь окуляр бінокля.
«Найтяжче було переживати тишу»
Це був 2015-й. Валерій отримав повістку і пішов служити. Міг би зробити це ще й раніше, бо мав таке бажання, але доглядав стареньку матір. Не мав права полишити саму. А вже через місяць після її смерті відправився у Десну в «учебку» – готувався на зенітника. Дружина не знала, сказав, що їде на заробітки. Не хотів жіночих сліз. Бійці ж любили повторювати: «Якщо не ми, то хто?». А на шевронові промовисто писало: «Воля або смерть».
Відразу після підготовки Валерій потрапив у 24-ту бригаду, 3-й окремий батальйон «Воля». Вони були біля Новотошківського, на 29-му блокпосту. «Нульова» точка.
– Ми стояли біля переправи через Сіверський Донець, за два кілометри від села. По тих окопах-бліндажах майже 9 місяців виживали. З постачанням продовольства були перебої. Одне добре – волонтери виручали: завжди мали їхні запаси. До точки сепаратистів було 550-600 метрів. Вони нас мінами часто закидали. Там не було коли розслабитися. Рятувало, що дружина, Галинка моя, постійно дзвонила, підтримувала. Але найтяжче було переживати тишу. Коли не стріляють – чекаєш і не знаєш чого чекати. Це лоскотало нерви до неможливості. Виїжджали також на Золоте… Багато побратимів втратили. Нема страшнішого, аніж побратима осколком зачепить. Інший раз було, що там – рука, там – нога. Кажуть, звикаєш до того. Ні! До такого не можна звикнути, – ділиться пережитим Валерій.
Він теж не раз ризикував загинути. Каже, в такі моменти справді життя перед очима пролітало. Одного разу плече осколок розпоров і колода «дістала» – бліндажа розвалило. Другу контузію отримав, коли поранило в голову.
«Після АТО,напевно, всі романтиками стають»
Спочатку Валерій думав продовжити службу, бо ж важко покидати побратимів, з якими пройшов немало. Але побув вдома з дружиною та дітьми і вирішив лишитися. Все ж вони й так довгий час прожили на віддалі: він — у Видерті з мамою, а Галина з синами — у Великій Глуші, бо мала там роботу. Тепер щасливі разом. Хлопці горнуться до батька, поважають. Старшому Руслану – 23, а Роман уже ходить в п’ятий клас. «Є ради кого жити», – ніжно й радісно підкреслює мій співрозмовник. Він-бо любить тішити свою кохану польовими квітами і називати пестливими словами. Каже, що війна добряче змінює і розставляє пріоритети цінностей. Цього не передати. «Після АТО, напевно, всі романтиками стають», — додає. Удома Валерій клопочеться господарством, любить створювати затишок у хаті, з радістю допомагає своїй Галинці доглядати квіти на клумбі, а у вільний час йде у ліс, або з вудкою на риболовлю. І все б нічого, але навіть в мирному житті рани не дають спокою – фактично щодва місяці чоловік змушений лікуватися у госпіталі. З часу повернення був там разів зо двадцять. А перші пів року, пригадує, вночі схоплювався, шукав автомата. Дружину то за руку, то за ногу хапав.
Тричі їм являлася любов
Їхні стосунки мені нагадують класика, тільки герої незмінні. Вперше Валерій зустрів Галину у 90-х, ще тоді в армії служив. Повертався якраз з відпустки. Зайшов в автобус – сидять три дівчини. Серед них «така низенька, така симпатична». «Яка ж вона хороша», – подумав і зав’язав розмову з батьком співслуживця. Виявилося, він віз доньку в Луцьк поступати. І показав якраз на ту дівчину, котра припала Валерію до душі. Тоді вони й умовилися листуватися. Потім розійшлися їхні молоді шляхи, а з часом знову зустрілися і таки поєднали свої долі.
Втретє «стрілися» уже нещодавно. Роки під грифом «разом» Валерій рахує вже після повернення з АТО. Бо на місці, не треба нікуди рватися.
…А побратими не забувають, телефонують з усіх куточків України, за потреби завжди підтримають, порадять, допоможуть. Одним словом усе сказано – побратими. І нам би узяти з них приклад пошани і вдячності, поваги до бійців, людської гідності, бо хоч «ми їх туди не посилали», як люблять деколи сказати найуїдливіші манкурти, вони тримали блакитне небо для нас. Цінуймо!
Зі святом вас, мужні і нескорені. Дякуємо за мирні ночі!
Іванна ВЕЛИЧКО.
