Традиція носити вишиванку вкорінилася у нашій культурі на віки. Сьогодні одягнутих в українське національне вбрання можна зустріти не лише у селах, але й у великих містах. Не є винятком і країни далекого та близького зарубіжжя, де мати в гардеробі автентичні українські речі, адаптовані на сучасний манір, вважається досить престижним.
У цьому переконана і наша героїня Юхимія Михальчук із села Щитинь. Понад півстоліття жінка не полишає улюблену справу, якою захопилася з малих літ. Її шафа вщент заповнена власними виробами хенд-мейду. А це — сорочки, сукні, рушники на усі випадки життя. Жінка у буквальному сенсі не знімає з себе вишиваного одягу, лише змінює кольори під настрій та демонструє оточуючим, подумки промовляючи “он, мовляв, який одяг треба носити українській жінці”!
Майстриня напівжартома мовить, що її життя розпочалося саме з голки. Адже хист до рукоділля вона виявила, будучи зовсім малою та необізнаною дівчинкою. До науки, розповідає пані Юхимія, братися не було охоти, зате весь свій час присвячувала улюбленій справі. Вишивала її мама, тож і сама біля неї навчалася ремеслу. Серед її виробів нема улюблених, бо, як стверджує рукодільниця, усі вони несуть глибокий зміст та виконані з великою любов’ю.
—У селі завше є багато роботи. Тож я частенько просилася пасти корови. І вже там, посеред природи, вдосталь відводила душу, чаклуючи голкою з ниткою. Може для когось вишивання — це просто захоплення. Для мене ж — життя.
Раніше вишита сорочка вважалася незамінним атрибутом і святкового, і повсякденного гардеробу. Наприклад, коли наставала пора сіножаті, дівчата готувалися до цього часу заздалегідь, спеціально вишивали одяг. Адже під час будь-якої роботи чи то на полі, чи удома, як чоловіки, так і жінки мали бути вбраними у вишите, — ділиться співрозмовниця.
Свої численні вироби Юхимія Михайлівна здебільшого роздаровувала близьким чи знайомим: їх можна побачити чи не у кожній хаті в Щитині. До речі, у сільській раді на почесному місці красується її авторський вишитий портрет Кобзаря. Експонат побував і на виставці творчих робіт майстринь Любешівщини.
Нещодавно Юхимія Михайлівна опанувала нову для себе техніку — вишивання бісером. Тепер, запевняє, до “хрестика” ні за що не повернеться. А упродовж цієї зими вишила за новою методою п’ять сорочок та десять картин. І усі — бісером.
— Моя донька Ліда у Луцьку має свій власний магазин, де реалізовує рукодільні товари. Вона ж, до речі, перейняла від мене талант до вишивання. Відтак донька навчила мене працювати з бісером. Спочатку я не могла втямити, як це можливо нанизувати мікроскопічні намистинки. А вже коли навчилася, то тепер не спинити. Маю нині нову забавку — вишивати у такий спосіб різноманітні художні полотна, — задоволено посміхається жінка.
Традиції рукоділля Юхимія Михайлівна передала й своїм онучкам — Софії та Іванці. Тепер усі разом мають спільне захоплення.
Леся МІНІБАЄВА, село Щитинь.
Фото автора.
Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без письмової згоди редакції заборонено!
