Адам та Ніна Сотники (на фото) з Грудок неабияк здивуються, коли прочитають про себе. Цей матеріал — сюрприз від найрідніших — їхніх дітей, онуків та правнуків. Якби не карантин, вони б ніжно обіймали Ніну Миколаївну 12 липня, вітаючи її із сімдесятим днем народження. А заодно дружно відзначили б іншу важливу для сім’ї ювілейну дату — золоту річницю весілля цієї прекрасної пари. І хоча довгоочікувану зустріч доводиться відкласти, нащадки ювілярів хочуть привітати своїх найдорожчих розповіддю про яскраві моменти молодих років, аби вкотре нагадати, як вони дорожать історією свого роду і безмежно люблять і поважають тих, хто дарував їм життя.
Українця і молдованку поєднала Естонія
Вони зустрілися у Талліні. На дискотеці. Молодий грудківець Адам Сотник у той час працював мотористом на кораблі в Балтійському морі, а юна Ніна Тудор приїхала навчатися на педагога (хоча жодного дня не працювала за професією) з Молдови. Гарна темноока брюнетка так вразила видного козака, що він просто не міг не закохатися з першого погляду і доклав максимум зусиль, аби бути поруч з нею. А різниця в національності тільки зміцнювала їхні стосунки. Так, поважна українська стриманість органічно урівноважувала гарячу молдовську кров. Та й на чужині в парі було легше. Згодом і весілля зіграли. Скромне, молодіжне, адже обоє були з багатодітних сімей і жили дуже далеко від рідного дому. Тож радість створення сім’ї з молодятами розділили друзі з роботи та подруги з інституту.
«Ви щороку знову наречений з нареченою, щороку берете нову висоту! І ось вже золотом вкрився ваш спільний шлях. Бажаю вам миру, добра, здоров’я і душевної молодості. Бабусю, вітаю з ювілеєм і дякую за все. Ваша Дана».
Кинув палити… за доньку
Адам Андрійович завжди хотів донечку, тож дізнавшись, що мрія здійсниться, був на сьомому небі від щастя. Відтак пообіцяв коханій виконати будь-яке її бажання. Темпераментна Ніна загадала, аби він перестав палити. Викурюючи до того кілька пачок цигарок на добу, щасливий сім‘янин все ж дотримав слова і не палить по цей день.
Світлана народилася в Молдові, коли молода сім’я приїхала до родичів у відпустку, а через рік з лишком в Талліні народився син Олег. З малечею молоді батьки справлялися самостійно.
А через деякий час вперше приїхали на Волинь.
«Любi мої батьки, вже пiвстоліття як ви разом. Хоч життя не було медом, ви зумiли подолати цей важкий шлях разом i виховати не тiльки доньку та сина, а й онукiв та правнукiв. Інколи я вас не слухала i робила все по-своєму. Ви засмучувались, але завжди допомагали. Знайте, ви завжди в моєму серці і думках, де б я не була! Ми всi далеко, але ви не сумуйте в цей день. Будьте щасливi, здоровi, а ми постараємося вас у всьому радувати», — Світланине серце переповнене вдячністю і добром.
Підкорила односельчан добрим серцем і вмілими руками
Життя повернулось так, що Адам та Ніна Сотники вирішили залишитися жити в Грудках. Жінка відразу знайшла хорошу роботу — працювала касиром у конторі. І хоча в селі часто перевіряли «чужинку», з часом зрозуміли, що вона чудова людина. Усіх підкорила веселою вдачею, організаційними здібностями та відповідальністю. Ніна швидко знаходила з односельчанами спільну мову, з багатьма щиро заприятелювала і до сьогодні підтримує спілкування. Наприклад, дружба з сусідкою Марією привела до подальшої дружби 3 поколінь: діти стали кумами, а онучки товаришують ще зі школи. А ще молдаванка вразила грудківців своїми кулінарними здібностями. Так, свекруха відразу посадила молодицю місити тісто і пекти хліб, а та не розгубилася і навчила всіх пекти пиріжки, рецепт яких потім просили знайомі і родичі. Пізніше на Півночі сім’я Сотників подружилася з сім’єю з Башкирії. Від них господиня взяла рецепт мантів. На цю страву завжди приходять гості. Частує їх Ніна Миколаївна і традиційними молдовськими наїдками, і українськими смаколиками. Зокрема, коли приїжджають діти, на столі обов’язково має бути мамалига (ця гастрономічна любов передалася їм від матері) і наші вареники з квасолею, які обожнює господар дому.
Друзів — пів світу
Молода сім’я хотіла мати в Грудках власне житло, тому Адам Андрійович поїхав на заробітки. Вибір впав аж на Крайню Північ. Через рік забрав до себе дружину з дітьми. Тимчасова робота стала великою частиною їх молодості і затягнулася на 16 років. Жили в закритому невеликому селищі Газ-Сале. Чоловік прокладав дороги до бурових установок, а його супутниця життя влаштувалася комендантом у сімейний гуртожиток. Твердий характер та організаційні вміння дуже допомагали їй в роботі.
— Мама часто згадує історію, як колись був перепис населення і до них прийшли у квартиру. На запитання «хто в сім’ї головний» дідусь і діти, не задумуючись, в один голос відповіли: «У нас матріархат», — з особливим теплом розповідає про коханих дідуся й бабусю онука Наталія. — На Півночі у них з’явилися друзі, з якими тісно спілкуються до цього часу. І хоча доля розкидала всіх по різних куточках світу й України, вони можуть годинами згадувати минуле та обговорювати теперішнє життя по скайпі або вайбері.
У шані — найвищі цінності
А ще, підкреслюють діти й онуки, у домі ювілярки завжди шанувалися високі моральні та духовні цінності. Чого самі непохитно дотримувалися, те й передали своїм дітям-онукам. Зокрема, й любов до читання і цінність родинних стосунків. Так, Сотники тісно спілкуються з великою молдовською ріднею. По можлості їздять одні до одних в гості. А ще ніколи не скупляться на гостинці, адже в молдован прийнято обдаровувати з голови до ніг.
Батьки не тільки навчили дітей життєвої мудрості, але й стали надійною підтримкою, у складних життєвих обставинах завжди були поруч.
«І мені завжди не вистачає слів, щоб висловити вдячність за ваш вклад в наше життя. Дякую! За виховання, за доброту, турботу і терпіння! За те, що знаходите ще сили і на допомогу з правнуками. Бережіть себе! Лев часто говорить, що хоче до баби Ніни і діда Адама в гості, тож ми збираємось ще багато років їздити в рідні Грудки», — додає онучка Наталія із чоловіком Володимиром. І до вітань доєднуються маленькі Лев, Симон і Марк.
Щастя батьків — у дітях
У 1990-му році вперше стали дідусем і бабусею. А вже у 94-му подружжя залишило далекий дім та повернулося у рідне село. Ніна Миколаївна перенесла тяжку операцію на хребті і змушена була піти на пенсію. Адам Андрійович обожнював працювати з деревом, тож у їхньому будинку чимало зроблено власноруч, та й у багатьох односельчан були вікна, двері та елементи декору, виготовлені його невтомними руками. Крім того, у 90-х чоловікові доводилося ще їздити на заробітки, аби мати можливість забезпечити себе і допомогти доньці та синові. Та й зараз продовжують докладати максимум зусиль задля добробуту своїх рідних.
Життєвий здобуток за 50 років сімейного життя великий: щирі друзі, повага від людей, а найголовніше — 2 дітей, 4 онучок та 3 правнуків. Життя розкидало всіх далеко: Світлана — в Італії, її доньки — в Києві, Олег із сім’єю — в Мінську. Однак поруч надійні племінники Адама Андрійовича, які завжди приходять дядькові на допомогу. Бо ж попри вік і проблеми зі здоров’ям ювіляри досі мають чималий город та господарство…
«Ми думками линемо на батьківський поріг у Грудки. Всією сім’єю щиро вітаємо вас, любі! Здоров’я вам міцного, воно зараз — найголовніше. Залишайте позаду всі негаразди і бережіть один одного! Многая вам літа», — шлють ювілярам промінчики любові син Олег, невістка Галина, онучки Юля і Даша.
***
Не за горами і 76-річчя Адама Андрійовича. А діти з нетерпінням чекають закінчення карантину, аби знову переступити батьківський поріг. Вони безмежно вдячні дорогому їм подружжю за любов, турботу і гідний життєвий приклад, і шкодують, що через пандемію не можуть приїхати і привітати особисто. Однак всі вірять, що будуть збиратися за сімейним обіднім столом ще не один рік. І родина буде тільки розширюватися, бо ж треба дочекатися правнуків ще від трьох онучок.
Іванна ВЕЛИЧКО.
Передрук або використання у будь-якій формі матеріалу без письмової згоди редакції заборонено!
