Про запеклі бої в Донецькому аеропорту, незламних “кіборгів”, які проявляли винятковий героїзм, вгризшись у смугу землі летовища, ми з преси та телесюжетів знаємо чимало. Порівняно менше відомо про групу героїв-десантників з 80-ї львівської аеромобільної бригади, які до останнього обороняли “повітряні ворота” Луганська. Втім, за термінали цього летовища велась не менш епічна битва, яка прославила силу української зброї. Живим свідком та безпосереднім учасником тих подій став уродженець нашого району, розвідник 80-ої окремої десантно-штурмової бригади Іван Приходько.
Є така професія Батьківщину боронити
хлопець сьогодні служить у спецпідрозділі, тому відмовився фотографуватися та розголошувати назву села звідки родом. На перший погляд він не схожий на звичного військовослужбовця, який пройшов війну: відкритий погляд очей, усмішка, спокійний голос з напівльвівським акцентом без звичної для військових жорсткості. Та коли цей солдат завів мову про бойові операції, починаєш розуміти, що перед тобою кадровий військовий, який знає про конфлікт у Донецькому краї багато, не з екранів телевізора. Іван Приходько в зоні АТО — із самого початку війни. Його бойовий шлях розпочався ще з боїв за Слов’янськ.
— Своє завдання військові розвідники, а це може бути диверсія, захоплення, знищення чи просто розвідка живої сили або техніки, виконують часто в глибокому тилу противника. Тому ми, як правило, довго не затримуємося в одному місці. Зробив своє діло, “без шуму й куряви”, і зник по-тихому. Тож після боїв за Слов’янськ перед нашою розвідротою поставили нове завдання — обороняти Луганський аеропорт, — розповідає про особливості своєї професії Іван Приходько.
Із Слов’янська — під Луганськ
три роки тому Іван зголосився на контрактну службу. З тих пір десантник не уявляє свого життя без армії. У Луганський аеропорт його підрозділ закинули авіацією якраз напередодні трагедії, коли сепаратисти підбили наш ІЛ-76, де загинуло 49 українських військових.
— Ми прилетіли вранці, а хлопці мали летіти на ротацію ввечері, — згадує Іван Приходько і додає: — Луганський аеропорт ми не звільняли. Проросійські найманці не змогли зайти на його територію, бо їх туди не пустили вірні Україні міліціонери. Спочатку все було спокійно. Ми контролювали аеропорт та прилеглу територію. Згодом підійшов батальйон “Айдар” та спільно з нашими хлопцями з 80-ої бригади почали вони звільняти довколишні села. Ситуація складалась не на користь сепаратистів. Особливо після того, як українські війська зайняли Хрящувате і Новосвітлівку, перекрили дорогу на Краснодон, Ізварине, і у сепаратистів відразу почалися великі проблеми з постачанням та забезпеченням. Після блокування цієї артерії до Луганська вже не могло потрапити ані поповнення, ані боєприпаси. Фактично для так званої Луганської гібридної республіки настав критичний момент.
В аеропорту, в облозі
Та Кремль не хотів змиритися зі швидким закінченням організованої і початої ним війни, тому кинув у бій професійні військові частини. За словами Іван Приходька, на початку липня по аеропорту вперше вдарили танки і “Гради”. З того дня обстріли не припинялися. Характер обстрілів свідчив про те, що у конфлікт вступили напряму кадрові частини сусідньої держави. Будівлі, в яких укривалися захисники аеропорту, росіяни знищували з самохідних установок 2С7 “Піон”. Ця артилерійська система призначена для руйнувань бункерів та дотів. Дуже важко було витримувати ці обстріли, вони руйнували сховища з товщиною бетонної стіни один метр. Іван Приходько згадує, що спочатку солдати жили в адміністративних будівлях аеропорту. Коли артобстріли посилились, десантники стали ховатися в протирадіаційному укритті, збудованому ще в радянський час, яке начебто мало захищати навіть від ядерного удару. Але коли в цю споруду теж влучив снаряд від ворожого “Піона”, її стіна не витримала і зійшла вбік. Проте моральний дух львівських десантників залишався на висоті, паніки і непорозумінь не виникало.
Про Бога тоді думали, напевно, всі
Іван Приходько пригадав, як одного разу поблизу аеропорту його розвідгрупу на відкритій території накрили “Градами”. Розвідник на мить перервав розповідь і тихо додав: “Уявіть! Ми верталась із завдання. Світанок. Кругом поле. Я — в голові колони. Йдемо, аж бачимо летять реактивні снаряди прямо на нас! Мусили залягти. Відчуття — словами не передати, ти розумієш, що від тебе нічого вже не залежить. Одразу зрозумів – на війні невіруючих немає. Коли потрапляєш під вогонь «Граду», то дрижить не лише земля, а й повітря. В такі хвилини треба лягати і молитися Богу. А в бою головне — не боятися. І у нас в цю мить про Бога тоді думали, напевно, всі. Що цікаво, нас не зачепило — уціліли. Лише один наш солдат отримав легке поранення”.
“Викликаємо вогонь на себе”
А таких ситуацій в аеропорту та поблизу було ще чимало. У кінці серпня там почалося справжнє пекло. Після потужного обстрілу росіяни пішли масованою атакою, використовуючи свої новітні танки. В цей час група розвідників, в якій був Іван Приходько, контролювала з лісопосадки дорогу. Вони бачили, як в аеропорту бої не припинялись ні на хвилину. З сусіднього лісу лящала гусеницями та моторами ворожа техніка. Розвідники доповідали про це “на верх”.
— Був критичний момент, коли в аеропорту наш комбат, не маючи іншого виходу, викликав вогонь артилерії на себе і тут наші “боги війни”, артилеристи, спрацювали дуже чітко, — згадує той момент Іван. — Ворог такого не чекав. Впритул біля аеропорту противника влучно накрила наша реактивна артилерія. Від вибухів все навкруг заволокло стіною диму. Для ворога це був просто кошмар. Дивлячись на це все звіддалік, ми думали, що серед живих там не залишилося нікого, але наші ще трималися.
Натомість “Градами” ворог накрив лісосмугу, де знаходилась в секреті розвідрота Івана Приходька.
— Ми запросили дозвіл на відхід, — говорить розвідник. — Командування дало “добро”. У нас був маршрут, який нам намітили до певної точки. Дорогою виявилось, що там нас уже чекали. Розвідувально-деверсійна група противника, яка прочісувала ліс, напоролась на нас. Почалась перестрілка, нам пощастило більше. Багато їхніх солдатів, зодітих в російську форму, так і лишилися лежати на полі бою. Серед них був навіть один спецпризначенець в “краповому береті”.
Полон не зламав бойового духу десантника
Згодом не пощастило і розвідгрупі Івана Приходька, яка довго блукала на ворожій території в пошуку своїх. Троє хлопців з його роти підірвалися на розтяжці, один отримав важке поранення в шию. Оточеним розвідникам нічого не лишилося, як скласти зброю.
— На війні потрібен досвід — і в процесі прийняття рішень, і в процесі поведінки, — ділиться роздумами Іван Приходько. — Не можна дивитися на цю війну просто як “бери й стріляй”. Цього мало. Ми повинні думати й про людей, які з нами. Нашим пораненим побратимам терміново була потрібна кваліфікована медична допомога. Ми не мали права лишити їх вмирати. Якби ми не склали зброї, чи просто прийняли останній бій, сили були нерівні, то всі б марно загинули.
— Як до вас ставились в полоні? — запитую співрозмовника.
— Добра там не було, — зізнається солдат, — але там теж люди є. Військові, які нас взяли в полон, оперативно викликали “швидку допомогу”. Тим самим врятували нашому співслуживцю життя. Був і такий випадок. Один місцевий “денеерівець” позривав із нас натільні хрестики, при цьому злісно прорік: “Бог вам не поможе”. Але він сам носив символ православ’я — хрест на грудях. Так навіч переконався, що на війні все залежить від людини. Коли загальнолюдські цінності переможуть оту загарбницьку східну злість, яка розділяє на два табори жителів Донбасу, саме тоді й закінчиться ця гібридна війна.
— У полоні з кадровими російськими військовими довелося спілкуватися?
— Так. Нас допитували офіцери, які мали специфічний російський акцент і вони погано орієнтувалися в місцевих назвах. Вони навіть не приховували свого походження, носили відкрито російську форму. Їх не цікавило, де ми воювали, їх цікавило лише те, хто ми. І все. Вони це записали і на цьому був весь їхній допит. Пізніше мене долучили до групи з обміну.
— Війна, особливо полон, багатьох солдатів ламає та нівелює бажання продовжувати воювати. Після Луганського аеропорту куди далі проліг твій бойовий шлях?
— Моя основна задача — розвідати, а не штурмувати об’єкти, тому військових завдань у моїй біографії багато. Дякуючи Богу, залишився живим, тож маю особисту відповідальність перед Богом, Україною і побратимами, які загинули в пеклі Луганського аеропорту. Моє завдання — захищати нашу державу. Мої побратими-десантники власним життям і смертю довели, що таке любов до України. У нас не було в арепорту репортерів, нам доставляли боєприпаси та амуніцію лише парашутами. Побратими проявили справжній героїзм та стійкість, тому я не маю морального права зрадити їхньої пам’яті…
Олесь Федорович.
