Щиро зрадів, коли прочитав днями повідомлення генерального директора Укрпошти Ігоря Смілянського про те, що середній оклад (зауважте, не зарплата загалом, а лише оклад) листонош, операторів, водіїв, сортувальників поштової сфери на кінець минулого року зріс до 6400 гривень. Порадів і засумнівався: невже правда? А наступного дня, коли із відповідного змісту інформацією, опублікованою на сторінках районки, ознайомилися листоноші Камінь-Каширського центру поштового зв’язку №3 і з неприхованим обуренням заявили, що це неправда, що зарплатня їхня вдвічі менша, глибоко розчарувався: пан-керівник із місячним сукупним доходом 1 млн 867 тис грн (Мінінфраструктури інформувало, що у затверджений фінансовий план на керівника Укрпошти у 2020 році закладено 22 мільйони 402 тисячі гривень. У тому числі середньомісячний посадовий оклад запланований у розмірі 716 тисяч 463 гривні 30 копійок, середньомісячні витрати на преміювання – 693 тисячі 843 гривні) абсолютно не орієнтується в ситуації на низинному рівні галузі, не знає нелегкого існування працівників зазначених ним категорій, їх соціальної убогості.
“А якщо на вулиці дощ, сніг, грязюка – на місяць одних чобіт не вистачає”
Від того, що розповіли під час зустрічі листоноші одного з найкращого за усіма виробничими показниками поштового центру Волині, які обслуговують місто, справді віє сумом і жалем. Вислухавши цих жіночок, усвідомлюєш, що між верхівкою відомства і його районною ланкою величезна прірва. Виходить, головні менеджери АТ «Укрпошта», які мають «три вищі освіти», здобуті у США, які “досі виплачують взятий на навчання кредит”, у яких “робочий день становить 18-20 годин на добу», надривають пупа, засідаючи у кабінетах, і «сушать» мізки, як підвищити добробут рядових працівників. Тож їм за це треба платити мільйони у місяць. А ось листоноші, які за будь-якої погоди — у дощ і сніг, у холод і спеку — ідуть від хати до хати і несуть людям газети, кореспонденцію, ризикують життям і здоров’ям (бо ж носять у торбі немалі кошти на виплату пенсій, пільг, субсидій, харчування тощо), можуть виконувати свою роботу за безцінь, за копійки.
— Уявіть лишень, — розповідає поштарка Ніна Кузьмич, — посадовий оклад листоноші третього класу із повною зайнятістю у грудні минулого року становив 4215 гривень, листоноші першого класу – 4300 гривень. Тобто чуть більше рівня мінімальної зарплати. Сотню, другу, як премію, можуть добавити за продаж людям супутніх товарів. Ось і все. А з цієї суми вирахують податки і «чистими» на руки виходить максимум 3500 гривень. Чи може прожити на таку зарплату моя сім’я, де є п’ятеро дітей?
А сільські листоноші отримують і ще менше. Ось що розповіла начальник відділення зв’язку села Карасин Галина Шворак:
— Я працюю на 0,9 посадового окладу, розмір якого становить 4056 грн. Навантаження листоноші – 0,75 посадового окладу – 3740 грн. Оплата нашої праці, яка вимагає і здоров’я, і часу, і різного роду затрат, є дуже мізерною. Для прикладу, газети, грошові виплати треба рознести для людей двох сіл – Карасина і Карпилівки. Благо, якщо доводиться ходити у суху погоду. А якщо на вулиці дощ, сніг, грязюка – на місяць одних чобіт не вистачає. Вони просто розсоваються. Виходить, що заробив – те потратив на взуття. А за що жити, дітей годувати?
Як утримувати сім’ї, якщо на неповний посадовий оклад працює чи не більшість сільських працівників пошти?
Велосипед – «крутий» транспорт листоноші
Бідкалися мої співрозмовниці і на недостатню технічну оснащеність їхньої праці. Звісно, ніхто не веде мову про гонорові авто чи бодай мотоцикли. Тут, дай Боже, сякий-такий велосипед мати. Правда, більшість міських листонош, за винятком трьох, ними забезпечені. Усі вони однотипні, жовтенького кольору із логотипом компанії. Але веломашина, як і все на цьому світі, не вічна. З часом ламається, зношуються і рвуться покришки на колесах. Словом, потребує ремонту. Але, як розповіли листоноші, ремонтувати транспорт доводиться за власний кошт.
— Був у нас випадок, коли хтось порізав на двох велосипедах покришки. Правда, виділили на їх заміну 200 гривень. І все. А ламаються велосипеди дуже часто. Тож кожна з нас «нагружає» чоловіка, дітей, аби поремонтували. А запчастини купуємо за власний кошт, — зітхаючи, мовлять жіночки.
— Добре, якщо хоча б який-небудь є велосипед, — продовжує Ніна Кузьмич. – Я, наприклад, їжджу своїм. Протяжність шляхів дільниці обслуговування у середньому 17-20 кілометрів. Хто його стільки виходить ногами? А протягом тижня чотири рази треба подолати шлях стежками, вуличками і провулками, аби усім доставити те, що потрібно.
Згадали мої співбесідниці і свою колегу Світлану Любчук. Жінка обслуговує окрім всього ще й село Гуту-Камінську, до якого від міста 5 кілометрів. Велосипедом не ощасливили.
— Добираюся то маршруткою, то попуткою, — без образи каже жінка. – Люди чекають вчасної виплати пенсій, доставки преси.
“Іноді для всіх сумок рук не вистачає”
Окрім обов’язків доставки періодики, виплати грошових коштів на тендітні плечі листонош повісили ще один зовсім невластивий для них тягар – так звані супутні товари. Цікавлюся, що у цьому переліку може бути.
— Це переважно продукти харчування, — відповідають жінки. – Як от ковбаса, вафля, цукерки, печиво, кава, сірники, мило… Що дадуть – те й несемо. А куди подінешся? Інколи, особливо в четвер, по 3-4 сумки тягнеш із собою: в одній — гроші і відомості на виплату, в другій – газети, у третій – товари… Дехто з людей купить щось із того, що потрібне. А більшість відмовляється. Кажуть: нащо нам твої товари. Ти мені віддай належні мої гроші.
Цікавлюся, а яка подальша доля тих товарів, які не вдалося реалізувати? «Собі залишаємо, — відповідають. – А де ж їх подінеш? Не викинеш. Однаково мусиш свої гроші закласти за те, що не продасиш».
Ось такий він бізнес. Або продай, або свої гроші віддай. Тобто купи сам у себе, якщо воно тобі й не потрібне. До речі, план реалізації супутніх товарів на одну листоношу в місяць, розповіли мої співрозмовниці, становить 5 тисяч гривень. Як правило, кажуть вони, виконати його нереально. Від реалізованих товарів листоношам нараховують премію в розмірі 7,5 відсотка із вирученої суми. Для прикладу, із 1000 гривень – 75 гривень премії. Багато це чи мало – судіть самі.
***
Така вона невесела правда про рівень заробітків, умов праці і турботу про «чорноробів» поштової сфери на низинному рівні. Шкода, що її не хочуть знати ті, хто сидить у світлих просторих офісах «на олімпі» АТ “Укрпошта” і маніпулює цифрами, створює ілюзію благополуччя листонош, операторів, водіїв, сортувальників, тих людей, на яких тримається галузь.
Петро ТРОФИМЧУК.