Незалежна громадсько-політична газета

Ненька, у якій годувалося пів села

1907BD46-08B7-47EF-BD32-1D4006A44511Камінь-Каширщина, як і загалом Полісся, славиться самобутньою культурою, багатими традиціями та потужними голосами. Благо, чи не в кожному селі є таланти, які плекають і примножують ці скарби для майбутніх поколінь. Так, в Олениному цю місію виконує народний аматорський колектив «Дубровойка». Уже не один десяток літ його учасниці повертають до життя давні, унікальні для цієї місцевості, обряди, пісні предків та зберігають елементи побуту. Один із них викликав у нас особливе зацікавлення – переносна колиска для немовлят, яку тут ніжно називають «ненькою». Назва, як і сама люлька, – особлива. А зберегла її Марія Босак, багаторічна учасниця колективу, колись завідувавч бібліотекою (на фото – крайня справа).

Ненька – як друга мати
– Це мамина ненька. Нас у неї було 5, то ми всі у ній годувалися. А потім і іншим давали. Неньки не в кожного були, тому, коли у когось підростала дитина, позичали. Так, наша «ходила» по цілій вулиці, навіть по всьому селу, – розпочинає Марія Дем’янівна. – Мама розказувала: йде по ягоди, неньку – з собою на плечі. Я сплю, а вона її на сучку вчепить і ягоди бере. Ще донедавна було й те дерево, я добре пам’ятаю його, бо мама завше того сучка показувала… Ото тільки у нас звуть «ненька», всюди – «колиска».
Пані Марія розповіла, що неньку завжди прикрашали, аби була хороша скатертина або, як її називали, портувина. Кийки, на які ставили неньку, теж завішували білою скатеркою, лляною чи плоскінною, або рядном. Щоб дитинці було тепло, щоб сонце не світило. Перед тим, як клали дитину в неньку, скроплювали її свяченою водичкою. А ще клали свячене зіллячко, щоб до дитини ніщо погане не приступило.
– До неньки ставилися надзвичайно шанобливо, адже там лежала дитина, а дитинка – це святе. Її ніколи не ставили на межі, а на полі чи при полі. У хаті чіпляли до балька, посеред хати, навпроти печі, аби господиня могла погойдати дитину, коли готує їсти. Варить борщ, а ненька так гарненько гойдається, помаленьку. Дітки любили спати у ній: як народиться маля і не спить, то старші жінки завжди радили класти в неньку, – підкреслила наша героїня.
До процесу виготовлення неньки також підходили виважено. Таку колиску майстрували зі спеціального широкого лика, яке дерли із сосни чи липи. Його загинали, а дно перетягували нитками. Були й такі, що на кілочках стояли. Такі робили з невеличких тоненьких дощечок. Сосну спеціально підбирали, адже з будь-якої не зробиш. Окрім того, шили маленького матрасика, якого набивали сіном. Обов’язково пахучим, з м’ятою, лататтям. Кийки робили з берези. Вирубували три берізки, зв’язували, обмотували стрічками. Так і ставили.

Дитячі спогади – найтепліші
Неньки були необхідною річчю. Якщо не було кому няньчити дитину, то й брали за корови чи на поле, адже треба було і господарювати, і дітей годувати. Неньку зазвичай колихали старші діти. Матері брали їх із собою на поле, в колгосп: сидить собі, погойдує, коли малеча заплаче – кличе матір. Дорогі серцю спогади про такі моменти береже і пані Марія. Любить розповідати своїм онукам, як одного разу їй довелося гойдати меншого брата, доки мама картоплю копала біля хати.
– Я колихала-колихала, а він плаче та й плаче. Я ж вийшла надвір і давай лякати його через вікно. Так і побила шибку. Тут глянь, мати зі старшим братом несе картоплю. Я так злякалася, що сховалася у вишеньках. До вечора там просиділа. Чую, шукають: «Ходи, не будемо сварити. Вікно вже засклили», – з легкою усмішкою ділиться моя співрозмовниця.
Принагідно пригадує також односельчанку, яка завжди брала на вигін неньку і веретено. Худоба пасеться, а вона сідає, пряде. Корова десь іде – ховає усе до неньки, біжить за рогатою, сварить її і водночас гойдає дитину, приспівуючи: «А-а-а-а-а». Часи були нелегкі, але у пам’яті нашої героїні зберігається багато теплих спогадів і кумедних історій.

Друге життя неньки – в обрядах
Скарби народної творчості Марія Дем’янівна збирає давно, відчуває у цьому внутрішню потребу. Хоче, аби нащадки не забували своїх коренів і хоч трішки, але знали, як жилося колись. Тож ненька підходить для цього якнайкраще. Потримаєш на плечах таку річ і, здається, повертаєшся на століття назад. Тим більше, що «Дубровойка» органічно використовує її у різноманітних обрядах: чи то зажинки, чи обжинки, чи ягідні пісні.
– Ненька — незамінний атрибут всюди. Звичайно, дехто не сприймає обрядів, буцімто «показують таке старе». Однак колективу це цікаво, бо ж сучасна молодь того всього не знає. Співаємо: «Щоб у здоров’ї жили-поживали, щоб діточок багато мали» і показуємо неньку, як її носили, як з нею працювали, тощо.
Іванна ШЕМЕТЮК,
село Оленине.

Please enter banners and links.

ПУБЛІКАЦІЇ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *