Як могло так статися, що земельні ділянки, приватизовані жителями села Стобихва, на цивільних картах належать до земель Великообзирської сільради, а на мапах Міністерства оборони ці ж ділянки перебувають у підпорядкуванні військового відомства?
Військовики стверджують, що місцеві органи за час, доки полігон не працював (хоча формально він завжди вважався діючим), неправомірно дозволяли жителям Стобихви виготовляти державні акти, що засвідчують їх право власності на цю землю. Сільська ж рада переконана, що все було зроблено згідно з буквою закону. Правду сторони нині шукають у суді.
Жителі села Стобихва завжди знали, що проживають на території, яка на топографічних картах межує із землями Поворського авіаційного полігону. Втім, попри близькість до стратегічно важливого військового об’єкта, де в радянські часи відбувалися постійні навчання штурмової авіації, стобихвівці спокійно тут проживали, обробляли землю, випасали худобу. Люди старшого та середнього віку ще пам’ятають, як на полігоні в епоху СРСР ледь не повсякденно гриміли вибухи. Гул реактивних двигунів та потужні розриви бомб було чутно в навколишніх селах радіусом в кількадесят кілометрів. Тоді на цей об’єкт зліталися вправлятися у бомбометанні льотчики не лише з різних куточків Радянського Союзу, а й країн, що входили до списку держав так званого Варшавського договору.
Втім, попри постійні вибухи, невелику кількість жителів у селі і те, що найближча сільська рада знаходилася у Великому Обзирі, жителі Стобихви почувалися тут комфортно та затишно. А особливо із середини 1990-х, коли Україну накрила економічна криза, в умовах якої фінансування армії було зведено до мінімуму і над полігоном зовсім перестала літати бойова авіація, а отже настали справжні тиша та благодать. І хоч на папері військовий об’єкт залишався діючим, однак його територія практично запустіла та поросла чагарниками, а залишки від авіабомб та мішеней, ризикуючи власним життям та здоров’ям, поволі розтягували на метал жителі довколишніх населених пунктів як Камінь-Каширського, так і Ковельського та Маневицького районів.
Останніх два десятиліття Поворський полігон занепадав, тож люди забули про тривожне сусідство та отримали можливість юридично оформити право власності на землі, на яких проживали і які обробляли довгі роки. Багатьом це вдалося зробити, а хтось тільки-но подав необхідні документи до земельного кадастру, як в Україну раптом прийшла війна. Анексія Криму, а пізніше бойові дії на Донбасі змусили керівництво країни відновлювати армійську інфраструктуру. Вперше за понад двадцять років розконсервовувалися військові склади, почалося відновлення військових частин, навчальних центрів, знову почала гриміти артилерія та авіація над полігонами.
Не став винятком і Поворський авіаційний полігон, який є одним з найбільших за площею стратегічно важливих об’єктів не лише в Україні, а й західній Європі. І тут військові, звіряючись з наявними у них картами, зрозуміли, що частина підвідомчої їм території перебуває у приватному володінні жителів прилеглих сіл, у тому числі й села Стобихва. Саме на Великообзирську сільраду командування полігону й подало до суду.
— Полігон хоче анулювати видані людям державні акти, — розповідає голова Великообзирської сільської ради Василь Смолярчук. –- Військові мотивують свій позов тим, що у них також є державні акти на цю землю. У нас же є робоча карта, нормативно-грошова оцінка, видані у 2011 році і згідно з якими ці землі належать до території сільської ради. Тим паче, що земельний кадастр дав людям відповідні дозволи, вони там проживають, сплачують податки за користування цією землею.
Чому виникла така ситуація, що на військовій карті ця земля належить Міністерствові оборони, а на цивільній – сільській раді, ані сільський голова Василь Смолярчук, ані жителі Стобихви, ані представники військового відомства зрозуміти не можуть.
Разом з тим Василь Смолярчук повідав, що на початку лютого в Камінь-Каширському районному суді відбулося засідання, під час якого командуванню Поворського авіаційного полігону було відмовлено в задоволенні вимог. Втім, а словами сільського голови, представники військового відомства звернулися у Львівський господарський суд з оскарженням цього рішення.
Окремо Василь Смолярчук розповів, що ця ж проблема постала і в селі Бережниця Маневицького району, що також межує з Поворським полігоном. От тільки там її гострота куди очевидніша, аніж у Стобихві, адже там у людей на руках 65 державних актів, що засвідчують їх право власності на землю. І на відміну від Стобихви, де державних актів на руках у людей всього 6 і де всі ці роки ніхто й нічого не будував, тамтешні жителі звели чимало сучасних будинків. Сьогодні склалося так, що всі ці люди, які проживають поруч з полігоном, опинилися в епіцентрі юридичного ексцесу.
Безумовно, в ці нелегкі часи Збройним Силам треба відновлювати все, що було втрачено до війни. І такі об’єкти, як Поворський полігон, повинні працювати на повну силу. В умовах військової агресії ми, прості українці, можемо надіятися лише на міць нашої армії та її боєздатність. Проте як бути тим людям, які мають державні акти, що засвідчують їх право власності на цю землю? Чому карти місцевості військових та сільської ради відрізняються одна від одної і хто допустив таку помилку? Як таке могло трапитися і хто в цьому винен? Запитання ці вкрай слушні і відповідь на них цікавить усіх, тому журналісти будуть слідкувати за подальшим розвитком подій та вирішенням цієї проблеми.
Сергій Шиліпук.
З Стобихвою все зрозуміло і без карт. Там ділки з райцентру чи В.Обзира взяли якусь копійчину в кишеню за “приватизацію” землі про запас. Адже в Стобихві лишилось кілька хат з немічними людтьми похилого віку. А печатка сільради ще не таке витримувала. Інша справа, коли люди побудувалися, це вже суройзна штука, як колись казали у цій місцині. Дивує позиція держземслужби і геокадастру, що карти не стикуються. Проте, там як розібратися, то ще не такі дива можна зустріти. Долар ріже сталь, а це якась там печатка))). В Стобихві – забрати землю під полігон, а збудовані будинки залишити, так буде справедливо, хоча не дуже чесно))