У ці серпневі дні Камінь-Каширщина в глибокій скорботі згадує про земляків Дмитра Герасимика, Сергія Приймака, Миколу Павляшика та Сергія Дем’яника, які віддали найдорожче – життя, аби подарувати усім нам мирне небо. Вшановуємо пам’ять синів, що мужньо стали на захист Батьківщини і до останнього подиху боронили її від підступного, жорстокого ворога.
Ці хлопці були одні з перших жертв кривавого протистояння на сході України, загинули на самому його початку — п’ять років тому. У кожного із них своя історія, проте одне єднає їх – війна, яка, страшно усвідомлювати, не закінчена й досі.
У 2014-му вся Україна здригалася від жаху бойових дій на Донбасі. В українських містах і селах гинули наші співвітчизники. Невтішні новини про втрати на передовій відгукувалися слізьми нещасних батьків, дружин і чоловіків, осиротілих дітей. Відтоді ми назавжди запам’ятали назви населених пунктів Мар’їнка, Іловайськ, Кутейникове, Новокатеринівка, Слов’янськ, Дебальцеве, Георгіївка, – бо за ними стоять скалічені людські долі, біль та смуток. Ще свіжі спогади й про те, як траурні колони зустрічали на Камінь-Каширщині.
Вперше гірка новина прийшла сюди 21 липня, коли православні християни вшановували явлення образу Казанської Божої Матері. Того дня загинув уродженець села Тоболи 26-літній Микола Королько. Трохи оговтавшись від шоку наступного місяця край отримав новий удар. Протягом серпня кривава війна один за одним забрала ще кількох земляків. 17 серпня не стало Дмитра Герасимика із Видерти, 21 серпня – Сергія Приймака із Полиць, 25 серпня – Миколи Павляшика із Качина, а 29 серпня – камінь-каширця Сергія Дем’яника. Кожен полинув на небеса у розквіті літ. Вони були зовсім юні, аби помирати, і не по роках відважні, щоби боронити свою землю, не зрадити народу, частиною котрого були. Ангели земні, які прикрили власними тілами країну від куль та ворожих снарядів, не дали пройти російським танкам і солдатам углиб української території.
Повернувся додому, аби охрестити донечку, і знову вирушив на передову
Герасимик Дмитро Миколайович
20 травня 1988 року народження, село Видерта. Загинув 17 серпня 2014 року (помер від поранень).
У селі Видерта добре знають, що таке війна. Останні три покоління місцевих чоловіків удосталь пройшли її пекельними дорогами: хтось на фронтах Другої світової, інші в горах Афганістану, тепер ось в зоні ООС (АТО). Не раз війна кістлявою рукою відбирала у видертців найдорожчих. За ці п’ять років тут двічі ховали односельців, яких знайшла смерть на полі бою.
Сумним нагадуванням про те нині є пара могил на тутешньому кладовищі. Вони стали місцем вічного спочинку для молодих захисників України – Дмитра Герасимика і Сергія Цепуха. А ще меморіальні дошки, встановлені на фасаді школи, котру свого часу закінчили юнаки.
Коли розпочалися бойові дії на сході України Дмитро Герасимик не побоявся вирушити туди, аби захищати її від ворожого засилля. Знав, що залишає вдома кохану дружину при надії, ще й з маленькою донечкою на руках. Але, певно, не міг вчинити інакше, бо прагнув вберегти найрідніших від війни. Повернувся тільки на мить, аби єдиний раз побачити рідну кровинку – новонароджену донечку Злату. Нині тільки викарбуваний на граніті образ і поодинокі світлини, а ще розповіді мами Наталії – все, що залишилося на спомин про татка-героя у двох крихіток-донечок шестирічної Вікторії та п’ятирічної Злати Герасимик.
Влітку 2014-го у складі 51-ї Окремої механізованої бригади Дмитро метр за метром звільняв від окупантів українську землю. Боровся з усіх сил, аби не дати змоги супротивнику продертися далі. Та навіть в найтяжчі хвилини, терплячи постійні обстріли, не зізнавався рідним, де перебуває. Заспокоював, що в нього все гаразд…
Лише згодом вони дізналися, був під Савур-могилою. Разом із побратимами Дмитро намагався утримати стратегічну висотку. Не здавався, хоча вдень і вночі цей невеличкий клапоть території, а також прилеглі позиції наших військових, ворог поливав вогнем мінометів, гаубиць, “градів” і “ураганів”. Під час одного з обстрілів куля влучила у плече чоловіку. Йому надали допомогу і у групі інших поранених автобусом взялися вивезти подалі звідтіля. Проте дорогою їх знову підступно обстріляли. Вижили тільки Дмитро та командир. Тяжко пораненого, нашого земляка намагалися врятувати лікарі в шпиталі Дніпра, але не зуміли.
Указом Президента України № 436/2015 від 17 липня 2015 року, “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, Дмитро Герасимик нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (посмертно). А також нагороджений (посмертно) “за жертовну любов до своєї Вітчизни, відданість, доблесть і звитягу” відзнакою 51-ї ОМБр “За мужність та відвагу”.
Щемить батьківське серце досі, бо ж втратили коханого сина
Приймак Сергій Васильович
29 грудня 1988 року народження, село Полиці. Загинув 21 серпня 2014 року в районі міста Мар’їнка Донецької області.
Сержант Сергій Приймак із села Полиці загинув у 25. За свій короткий вік юнак зумів зробити чимало добра. Він був хорошим, турботливим сином для своїх батьків, відданим товаришем для друзів і побратимів, який завжди приходив на допомогу, відповідально ставився до покладених завдань. Навіть в найтяжчі миті випробувань на фронті, коли ворог нещадно посипав їх блокпост смертоносними мінами, намагався не втрачати оптимізму та вірив, що обов’язково повернеться додому живим. На жаль… лиха доля розпорядилася інакше.
Якби не війна, можливо він став би чудовим рятувальником, адже до того вже займався порятунком людей і майна від наслідків повені в Чернівецькій області, що трапилася тут 2008 року. Чи започаткував би власну справу, бо мав просто золоті руки. Але, напевне, — ще кращим чоловіком і татом, про що, звісно, мріяв. Якби не війна… котра так раптово і негадано увірвалася в життя Сергія та його родини.
Всі чудово пам’ятають події весни 2014 року: кримський референдум і розгортання російської агресії на сході України. Не забули про майданівські сотні, які першими пішли боронити країну від ворога. Не варто нагадувати й про те, як поспішно відбувалася призовна кампанія, коли колишніх “служивих” знову повертали в частини, аби хоч якось підсилити зруйноване військо. До числа тисяч мобілізованих потрапив і Сергій Приймак. Правда, на противагу добровольцям, останній добре розумів, чого варто чекати на фронті, адже за плечима у хлопця був досвід служби у Львівській 80-ій окремій аеромобільній бригаді (сучасна десантно-штурмова).
Спочатку нічого не віщувало біди. Команди відділення Володимир-Волинської 51-ої окремої механізованої бригади проходили військове злагодження, опановували нове озброєння. Певний час Сергій виконував “мирні” завдання – здійснював охорону поїздів із боєприпасами в Запорізькій області, та серце проймала тривога, бо на власні очі бачив скільки того “добра” їде далі на схід країни. Потому в зону АТО відправили і їх підрозділ. Бійців розташували між райцентром Мар’їнка та селом Новомихайлівка (Донеччина). Вони отримали наказ охороняти блокпост у полі, де не було жодних укріплень. Тому все довелося зводити своїми силами під шквальним вогнем противника. Часом техніка не витримувала і її нашвидкуруч ремонтували, ризикуючи загинути від ворожої кулі чи міни. А тих “подарунків” з ворожого боку прилітало щодня все більше і більше.
Понад тиждень не стихали атаки російських бойовиків. Кожного дня вони накривали позиції українських воїнів шквальним мінометним вогнем. Таким чином намагалися знищити їх артилерію, зокрема цілили в зенітку, за якою був закріплений Сергій.
Спекотного вечора 21 серпня знову стріляли. Перед тим Сергій ще встиг зателефонувати до рідних, обіцяв через два тижні прийти у відпустку. Того дня вороги розізлилися не на жарт. Якоїсь миті разом з кількома побратимами Сергій кинувся до машини із зенітною установкою, певне, намагалися врятувати техніку від знищення. Там їх і застала міна. Сергій загинув, а товариші отримали важкі поранення.
…Щемить батьківське серце і досі, бо ж втратили коханого сина, котрому бажали найкращої долі, гарної пари, чиїх дітей-онучат хотіли бавити. Не судилося… В домовині вернувся він до рідного села. Ховали хлопця, як героя в День Незалежності України, за яку той віддав життя. Провести Сергія в останню путь вийшли чи не всі жителі Полиць. Навіть природа оплакувала в ту мить воїна, покриваючи краплями дощу все довкола.
За особисту мужність і героїзм, проявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни Сергій Приймак посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня і відзнакою 51-ї ОМБр “За мужність та відвагу”. 2018 року в рідному селі загиблого військового на подвір’ї місцевої школи в його честь заклали Алею слави.
Не втік з поля бою, коли ворожі міни гатили по українських позиціях
Павляшик Микола Анатолійович
25 травня 1992 року народження, село Качин. Загинув 25 серпня 2014 року селище міського типу Кутейникове Донецької області.
Добрим, товариським, майстровитим, із золотими руками та душею, турботливим, люблячим сином назавжди залишиться в пам’яті для батьків, близьких і друзів, вчителів місцевої школи 22-річний Микола Павляшик із Качина. За словами директора навчального закладу Тетяни Любчук, за господарськими клопотами він майже не мав часу на розваги. Адже родина Павляшиків – багатодітна. Разом із хлопцем підростало ще двоє братів і дві сестри. Тому до праці тут були привчені ще змалечку. Як і однолітки, любив рибалити, ходити в ліс по гриби. Мріяв звести родинне гніздечко, розпочати власну справу. Щоб заробити так потрібну копійчину, постійно їздив на сезонні заробітки.
– Коля був веселий життєрадісним, працьовитим, привітним хлопцем, вірним другом. Мріяв придбати автомобіль, щоб возити матір до церкви. А також мріяв про сім’ю, – згадує його подруга Мирослава Хаймик.
Хлопець не цурався виконувати і громадянські обов’язки перед державою, встиг відслужити строкову в Збройних Силах. 25 травня 2014 року країна перебувала в очікуванні нових президентських виборів, котрі, як тоді сподівалися, мали стабілізувати ситуацію, особливо зупинити кровопролиття на Донеччині та Луганщині. Цього дня Микола Павляшик переступив 22-літній рубіж. Вік, коли юнак стає на стежку дорослого життя, однак поки що дивиться на світ очима ідеаліста, береже в душі неспотворені почуття справедливості, відповідальності перед іншими. Тому, коли отримав повістку, не став ховатися, твердо вирішив взяти до рук зброю, аби боронити рідну країну. Хоча міг знову податися на заробітки, як чинили багато «диванних» патріотів, втекти від обов’язку, смерті. Не втік з поля бою, коли ворожі міни гатили по позиціях українських мінометників 3-го батальйону 51-ї ОМБр, що саме опинилися в оточенні у районі Іловайська, поблизу Кутейникове.
– Він не впирався від призову, пішов добровільно. Знаючи Миколу, інакше, певно він не вчинив би. Завжди розумів, що потрібно виконувати свій обов’язок перед народом, державою, – ділиться спогадами про загиблого вояка Тетяна Любчук. – Батьки важко сприйняли рішення сина піти на війну. Найбільше переживала мама, завжди плакала. Ви чудово знаєте, як жилося нашим хлопцям у перший рік АТО: не вистачало продуктів харчування, одягу, потрібно було допомагати. Громада підтримувала своїх бійців чим могла: харчами, речами, збирали гроші на форму.
З відчутними нотками суму в голосі розповідає Тетяна Олександрівна і про те, з яким болем зустріли качинці звістку про смерть Миколи.
– Сім’я дуже болісно пережила загибель рідної кровинки, та й уся громада втрату Миколи сприйняла, як втрату власного сина, адже на наших очах він зростав. Ще й досі болить зранене материнське серце, не може відійти від горя, бо ж лишилася найменшого сина.
– Коли ми останній раз з ним розмовляли, то розповідав, що сумує за нашим качинським озером на яке ходив понад моєю хатою, на якому ми провели все дитинство. Казав, будемо святкувати його прихід на ньому. Але не судилося, – бринить біль у голосі хлопцевої подруги Мирослави. – Коли приходжу на цвинтар, то не можу пройти повз його могилу, біля якої завжди є свіжі квіти, принесені скорботною заплаканою матір’ю. Казав, що повернусь і буду ходити до церкви. Ми сумуємо за ним та молимо у Бога про вічне царство для нього.
Пам’ять героя у селі шанують та міцно оберігають. 2015 року громада вирішила увіковічнити ім’я Миколи – на фасаді школи, де навчався він, встановили і освятили меморіальну дошку. Нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).
Пролив свою кров за кожного із нас
Дем’яник Сергій Валерійович
26 березня 1988 року народження, місто Камінь-Каширський. Загинув 29 серпня 2014 року село Новокатеринівка Донецької області.
Крокуючи землею війна залишає за собою чимало вдів і сиріт. Правда, часто буває, що саме сироти борються, аби не дати їй ступити ще крок.
Молодший сержант Сергій Дем’яник із Каменя-Каширського рано спізнав сирітську долю. Мати хлопця загинула. Тож її Сергієві, фактично, замінили найрідніші люди – сестра Ілона з бабусею. З юних літ він дізнався, що в цьому світі приходиться нелегко, старався добитися всього сам, був працьовитим, наполегливим, а ще надзвичайно щирим. Кажуть, на таких тримається світ. Адже вони любов’ю вміють прихилити навіть сонце, аби те яскравіше світило ближньому. В своєму серці Сергій мав її, здавалося, невичерпне джерело. Всім прагнув допомогти, розрадити в трудну хвилину. Як і кожен, мріяв створити власну сім’ю. Шкода, що це велике бажання не здійснилося.
До початку війни встиг відслужити у війську. Коли ж 2014-го знову отримав повістку, не зволікаючи пішов до призовної дільниці. У складі 3 батальйону 51-Окремої механізованої бригади опинився в найгарячіших точках АТО. Зокрема, брав участь у боях під Іловайськом, який українські військові визволяли від проросійських сил. День незалежності України Сергій також зустрічав на фронті. І поки країна спостерігала за парадом у Києві, він бачив, як вмирають побратими та шукав прихистку від шквального вогню, котрим накривали позиції батальйону. Разом із іншими хлопцями чекав на допомогу, підкріплення, а те все не надходило. Згодом росіяни “милосердно” погодилися пропустити оточені українські частини “зеленим коридором”. Про те, що трапилося далі – добре відомо. Воїнів, які відступали, почали просто розстрілювати, наче мішені в тиру. Тим коридором виходив і Сергій Дем’яник. 29 серпня рідні втратили з хлопцем зв’язок. Перед тим, за день, він востаннє телефонував до сестри. Відтоді довгих два тижні про долю нашого земляка нічого не було відомо. Родина Сергія не знала живий він, чи загинув. Тільки 15 вересня дізналися, де знаходиться їх брат, син.
Дуже боляче згадувати той день, як камінь-каширці прощалися з полеглим героєм. Здавалося тоді прийшло чи не усе місто. Ніхто не стримував сліз, кожному щеміла душа.
Тепер він навічно молодий дивиться зі стін рідної школи на кожного, хто переступає поріг освітнього закладу. 17 листопада 2015 року на фасаді НВК № 2 міста Каменя-Каширського, де навчався загиблий, було урочисто встановлено та освячено меморіальну дошку. Перед тим, 13 серпня, Указом Президента України за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, Сергія посмертно нагородили орденом “За мужність” III ступеня.
Бережуть пам’ять про мужнього волинянина і в сусідньому місті Ковелі, де певний час він мешкав і працював. 22 травня 2015 року тут урочисто відкрили пам’ятну стелу на честь загиблих жителів міста у ході російсько-української війни. У Ковелі проживає батько героя — Валерій Митрофанович (у минулому військовий).
Олександр ПРИЙМАК.
