Частина прихожан храму Різдва Пресвятої Богородиці Каменя-Каширського вбачають її лише в єдності з УПЦ, інші ж воліють долучитися до благословенної Вселенським патріархом Варфоломієм
Православної церкви України.
Змінювати свою канонічну приналежність та переходити до Православної церкви України, чи залишатися в лоні Української православної церкви? Таке питання минулої неділі вирішувала громада міського храму Різдва Пресвятої Богородиці, ставши четвертою на теренах Камінь-Каширського району, кому випало зробити цей непростий вибір. Журналісти “Полісся” побували у самій гущі подій і особисто спостерігали за перебігом голосування. Тож нині спробуємо найбільш вичерпно повідати про все нашим читачам.
“Людей, як на Пасху”, – подібне враження, думаю, склалося не лише у мене, а й в кожного, хто перебував біля Різдво-Богородичного храму того недільного дня. Направду зібрання виявилося доволі велелюдним. Настільки, що древня, майже трьохсотлітня церковиця заледве могла вмістити усіх присутніх богомольців. Однак, приглянувшись уважніше, зауважую, що обличчя частини людей мені видаються незнайомі, оскільки також є прихожанином цього храму. Не частим, але й місто у нас не мільйонник. Як вдалося дізнатися трохи згодом, і справді прибули сюди не тільки містяни, а й мешканці сусідніх сіл, зокрема Раків Лісу. Не беруся ствердити або спростувати їх участь в наступному прийнятті рішення. У приватній розмові вони запевнили, що приїхали, аби лише підтримати братів у вірі. Повірю на слово… Поки ж тривала служба Божа, як і було оголошено попередньо ініціативною групою, поблизу храму розпочали приготування до проведення таємного голосування, котре мало відбутися після її завершення. Кілька чоловіків взялися ладнати намет, де й мало відбутися народне волевиявлення. Десь у цей період під’їхав на авто і Камінь-Каширський благочинний Степан Михалюк.
Тим часом всередині церкви настоятель отець Юрій саме виголошував проповідь. Основний посил якої, якщо коротко — “зберігати мир, молитися і підтримувати одне одного”. Пізніше із гучномовців пролунало запрошення до прихильників Православної церкви України зайти у храм. Зав’язалася бесіда. Кожна зі сторін доводила власну правоту, апелювала законом, насамперед у питаннях “хто має право скликати загальні збори парафіян, кого можна називати членами громади і таке інше, чи мала на те дозвіл ініціативна група?” Усе це поодинокі прихожани фільмували на мобільні телефони.
“… Згідно Конституції, закону, якому ми всі підкоряємося, церква є незалежною від держави. Є у нас свій, у кожному храмі православному, статут, за яким живе повнота нашої церкви. Хто являється прихожанами храму? Ті люди, добрі, що правильно вірять, ходять у церкву, сповідаються, причащаються і котрих священик знає. Не ведуть ганебного життя. Котрі характеризуються, як нормальні, божі люди. Це і є релігійна громада”, – звернувся до загалу благочинний Степан.
Із гурту залунало “правильно”.
У відповідь один із членів ініціативної групи Василь Войтусік попрохав благочинного показати, де таке записано в статуті.
Виникла словесна суперечка між людьми. Слава Богу, не дійшло до бійки. Хоча сумніваюся, що хтось дозволив би собі зробити таке у цих святих стінах. Представники духовенства взялися заспокоювати вірян.
“… Дві третіх релігійної громади. Релігійної. Не територіальної, а релігійної громади вирішують долю, де їм бути, що їм робити, з ким їм молитися, – зауважив отець Степан, засвідчуючи напевне цим те, що ініціативна група вирішила проводити голосування за територіальним принципом, чітко вказавши жителям яких вулиць дозволено вирішувати долю громади. Далі з його вуст прозвучали слова на захист настоятеля цього храму, згадки про попередніх служителів, повчання. Суть сказаного можна підсумувати так: “Навіщо творити бучу, коли все було нормально”.
Натомість Василь Войтусік знову став апелювати до статуту, юридично визначеного статусу громади.
“Два місяці я просив дати мені статут. Це не порушення закону України про звернення громадян? Ні? Статут Української православної церкви, розділ 1 пункт 4 що нам говорить? Українська православна церква поважає закони держави і дотримується їх. Чи не так написано там?” – зазначив він, додавши при тому, що ініціативній групі вдалося зібрати близько 700 підписів серед православних християн, які проживають на території парафії і які зберігають зв’язок із церквою, на користь переходу громади. За його словами, межі парафії визначили за часів служіння покійного нині отця Феодосія Кристецького, котрий довгий період виконував обов’язки настоятеля Різдво-Богородичного храму.
Знову зав’язалася суперечка. Хтось із присутніх порадив Войтусіку будувати українську церкву. А коли так цікавить текст статуту, то нехай шукає в інтернеті, адже громада послуговується типовим, тобто шаблонним варіантом.
Опісля до мікрофона вкотре підійшов благочинний Степан Михалюк і закликав людей у храмі проголосувати за те, чи згідні вони не змінювати свою канонічну приналежність, тобто залишатися у складі Української православної церкви.
З вигуками “ми” візуальна більшість присутніх підняла руки. Тоді він запропонував зробити те ж саме тим, хто проти. Запанувала тиша. Опісля цього Василь Войтусік звернувся із пропозицією вийти на вулицю і проголосувати не руками, а бюлетенями. Таким чином, на погляд чоловіка, вдасться правильно визначити та засвідчити кількість прихильників і противників рішення переходу, зняти будь-які можливі запитання щодо нечесності такого волевиявлення, суперечки. Жоден з вірних УПЦ не погодився. Навпаки, знову почалися кпини в адресу членів ініціативної групи, а разом із ними інших прихильників ПЦУ.
Не бачачи підтримки, розуміючи, що компромісу не вдасться досягти, останні покинули храм і попрямували до намету. Потому людям роздали чисті аркуші, на яких було вказано, за що вони власне проголосували, їм же у свою чергу потрібно було записати особисті дані та поставити підпис. Взялися до справи присутні з великою радістю. Де тільки можна заповнювали списки: хто робив це на тумбах, інші — опершись на стіни та навіть ставши навколішки на підлозі. Єдиний неприємний момент: коли я попрохав сфотографувати одну із таких груп підписантів, невідомі почали закривати їх та не дозволяти це здійснити, а згодом з обуренням порадили йти на вулицю, знімкувати тих, які голосують в наметі. Що я й зробив, не маючи найменшого бажання сперечатися, лиш зауважив, коли вони діють чесно, то немає чого ховатися.
Біля намету на той період уже гуртувалося близько сотні людей. Після перевірки паспортних даних, без поспіху, кожен із них взявся реєструватися, отримував бюлетені, спокійно робив свій вибір (а проголосувати можна було як за перехід, так і проти), кидав заповнені бюлетені до урни. Поступово підходили чи під’їжджали ще містяни: вчителі, медичні працівники, підприємці, робітники, керівники організацій, тощо. Так само й вони проходили всю процедуру. Найбільше мені запам’ятався Яків Юхимович Дудчик. Незважаючи на поважний вік, а дідусеві небагато-немало – 92 роки, вирішив і собі проголосувати за Православну церкву України, бо хоче, як він висловився “аби була Україна, а не що-небудь”. І схожих думок лунало у гурті немало.
За кілька хвилин завершився коротенький молебень у храмі, тому вирішив для себе дізнатися результати голосування прихожан. У розмові зі священиками Юрієм Михайловим і Сергієм Сіжуком останні повідомили, що поки вдалося лише попередньо визначити кількість тих, які не підтримують перехід. Таких, за їхніми словами, поверх 900 чоловік. Разом із тим цікавлюся у отців, а чи існують визначені межі міської Різдво-Богородичної громади та хто сьогодні мав право брати участь у голосуванні?
“Голосує церковна громада… Якогось конкретного розділення по вулицях у місті, де діє кілька храмів, немає. До прикладу, людина живе на окраїні Луцька, біля неї є храм, але їй подобається собор, вона може ходити туди. Так само і в нас”, – отримую відповідь від протоієрея Юрія Михайлова. Підтримує сказане й клірик храму Сергій Сіжук: “ Сьогодні отець Юрій живе на вулиці Торговій, то він не має права голосувати?”
Зі слів настоятеля храму протоієрея Юрія, жодним чином про те, що 24 березня ініціативна група має намір організувати таємне голосування, ні його, ні прихожан ніхто не повідомляв. А дізналися про це вони лише з оголошення в газеті “Полісся”. Хоча ще 29 січня за присутності Василя Войтусіка та близько 100 чоловік він просив ініціаторів зачекати з даним питанням, допоки проясниться ситуація.
“Чи ми почали щось тут прискорювати? Ні! Ми чесно молилися, чесно щось чекали, старалися дотриматися цих домовленостей… За статутом скликаються збори настоятелем спільно з парафіяльною радою, або з розпорядження єпархіального архієрея благочинним, або іншим уповноваженим представником єпархіального архієрея в міру потреби, але не більше одного разу в рік… Це ж не наша ініціатива була. Хочуть люди вірити, ніхто ж проти нічого не має. Якби було по совісті, прийшли би (напевне мається на увазі таємне голосування. – Авт.)”.
Те ж саме запитання поставив я й Василеві Войтусіку пізніше. Він заперечив, назвавши неправдивою інформацію про те, що нібито нікого не повідомляли про бажання провести збори. Каже, особисто інформував нинішнього виконуючого обов’язки старости Анатолія Грицака.
Священики переконують, вони прагнуть лише миру та не вважають цю ситуацію нормальною. Але коли вже пішло таке розділення, готові допомогти частині громади з будівництвом нового храму, якщо ті звернуться з таким проханням.
До слова, на час нашої розмови результати іншої сторони залишалися також невідомими. Проте прихожани храму забажали дізнатися їх та спільно полічити голоси. Тому всі попрямували в бік намету. Та там все ще відбувалося голосування, про що й повідомили прихильники переходу. На ґрунті міжособистісної неприязні, світоглядних позицій між сторонами вкотре зав’язалася словесна перепалка. Не обійшлося й без відеофіксації. Правда, тривало це недовго і противники переходу відійшли.
Тим не менше рівно о 16:00 таємне голосування завершилося. Розпочався підрахунок голосів. Отож підтримали перехід у Православну церкву України 353 вірян, двоє проголосували проти, ще кілька бюлетенів виявилися зіпсованими, один із них був чистий (взагалі без позначок). Бюлетені, які не використали для голосування, одразу знищили. Після чого перелічені дані внесли до протоколу. Наступного дня, тобто у понеділок, до редакції завітав протоієрей Сергій Сіжук із протоколом голосування, що проводилося в храмі. Згідно нього не підтримали перехід і вирішили залишитися в єдності з Українською православною церквою значно більше вірян – 1256. І тут ради справедливості запитаймо себе і священнослужителів храму Різдва Пресвятої Богородиці: чи було стільки того дня у церкві людей і головне чи можливо їх стільки (1256!!!) вмістити у її стінах? Адже саме там голосували противники ПЦУ.
Олександр ПРИЙМАК, фото автора.
