Невдовзі в українських містах і селах пройдуть меморіальні заходи на спомин про воїнів-інтернаціоналістів, або як називають їх у нас “афганців” – хлопців, чоловіків, які понад чверть століття тому поклали свої життя, виконуючи солдатський обов’язок у близькосхідній країні Афганістан. Вже звично посадовці, побратими, рідня полеглих земляків покладатимуть квіти до монументів, пам’ятних знаків, могил героїв, лунатимуть скорботні слова. Промайнули десятиліття, ніби й не було 10 років війни, тисяч смертей, цинкових домовин, яких доставляли на Батьківщину “чорні тюльпани”, сліз убитих горем матерів і дружин, величезної кількості поранених. Ніби і не було нічого… Але від правди нікуди не дітися.
В один із далеких серпневих днів 1980-го полетіла на небеса душа мешканця села Добре Миколи Царука, молодого 19-річного рядового, кулеметника 1-ї мотострілкової роти 860-го окремого мотострілецького червонопрапорного полку. Протягом шести місяців пліч-о-пліч із побратимами він стримував щораз агресивніші атаки душманів, які намагалися встановити своє панування в довколишніх афганських землях. На прикладі цього хлопця спробуємо показати, скільки жаху довелося натерпітися учасникам тієї війни та чому ми повинні берегти пам’ять про бійців.
Війна – справа молодих, ліки від сивини
“Гарячий, сам рвався воювати”, – так характеризує Миколу його старший брат Василь. Каже, можливо всьому тому виною були молоді літа, адже коли його призвали до війська, мав за плечима лише вісімнадцять.
– Спочатку Микола в Алма-Аті служив, підготовку проходив, а потім їхню частину закинули до Афганістану. Був кулеметником на броньованій машині. Гадаю, він хотів воювати. Хоч батько і відмовляв, говорив, аби зізнався, що маємо родичів за океаном (тоді б не відправили), однак затявся і так нічого не сказав. Перед армією вчився в Ратнівській школі-інтернаті, затим у Камінь-Каширському професійно-технічному училищі, закінчив курс слюсаря-сантехніка. Ще встиг трохи попрацювати, – розповідає Василь Іванович. – Чи присилав звідтіля листи? Так, але мало писав про те, що відбувається, та й не дозволялося. Пригадую, якось обмовився про один бій, що тривав вісім годин. І на тому все.
Звичайно, чи міг Микола зізнатися рідним, як копав шанці у мерзлому ґрунті, аби мати хоч невеликий сховок від морозу та куль противника, коли після виснажливого 800-кілометрового маршу десятком високогірних перевалів нарешті дістався в січні з товаришами столиці провінції Бадахман – міста Файзабад? Про те, скільки разів під час тієї мандрівки їхня техніка відмовлялася працювати, бо температура довкола нерідко становила мінус 50; що спали по дві-три години, а харчі підігрівали на ще не схололих двигунах авто або паяльними лампами. Не мав права звіритися найближчим, яких небезпек зазнавав у рейдових операціях, котрі виконував. Це згодом у своїх мемуарах командири частин відгорнули завісу таємничості та повідали в деталях події тих боїв, афганські будні солдатів. А до того ні родичі Миколи Царука, ні решта громадян “великой и необъятной” нічого не знали.
Прихистком їм були холодні бліндажі
А події розгорталися таким чином. У грудні 1979 року командування 860-го окремого мотострілецького полку отримало наказ про передислокацію в столицю провінції Бадахман – місто Файзабад за вісімсот кілометрів. При чому часу на виконання наказу давалося аж чотири (!) дні. З 24 по 27 грудня 1979 року без втрат вони успішно здійснили перехід по Східному Паміру, подолавши 10 високогірних перевалів (кожен висотою понад 2 тисячі метрів). Потому 10 січня перейшли вбрід через швидкоплинну гірську річку Пяндж. Вдумайтесь, зимою! Кому чи що хотіли довести чини, які віддавали подібний наказ, важко зрозуміти. Тоді ж для хлопців розпочалися перші бої. Коли ж нарешті дісталися Файзабаду, то тут ситуація виявилась ще важчою: умов фактично жодних, жили в бліндажах, обладнаних у траншеях поряд з бойовими машинами. При чому 1-му мотострілецькому батальйонові, у котрому служив Микола Царук, пощастило менше, аніж іншим. Бійцям підрозділу доручили здійснювати охорону аеропорту, що постійно піддавався атакам душманів. На жаль, невідомо, за яких обставин загинув Микола. Відомо лише, що це сталося в районі населеного пункту Бахарак. Зі слів пана Василя, перед цим, у серпні, ще отримали від брата звістку. Потому додому повернулася запаяна цинкова труна, в котрій покоїлося тіло Миколи.
– До останнього не знали про смерть Миколи. Ще за два тижні перед тим отримали лист. А згодом увечері навідалися сільський голова, інші чиновники і сповістили. Для мами це стало величезним ударом. Особливо гірко від того, що нормально попрощатися, поцілувати наостанок власну кровинку вона не могла, бо труна закрита, та й ховати мали швидко, – мовить чоловік. А далі його слова змушують жахнутися. – Батько на той час був не вдома. Тож коли з часом повернувся, розкопали могилу, відкрили домовину, аби простився з сином. І так переконалися, що лежить там дійсно Микола. Тіло вже добряче роздуло, голова перемотана. Певне, смертельна куля потрапила саме туди.
Найбільша помилка — забувати уроки, що дала нам історія
Частково відтворити останні хвилини життя Миколи Царука допомогли знову ж мемуари командирів. Відомо, що за місяць перед загибеллю хлопця, а саме у липні 1980-го, душмани здійснили атаку на фортецю Бахарак. Згодом, у серпні, поблизу відбувалися операції з придушення сил бойовиків. Не забуваймо й про переміщення радянських військ між містами і селищами Афганістану небезпечними, замінованими гірськими дорогами, де на них завжди чекали засідки. Можливо, в одній із таких операцій Микола і загинув. Однак чи дізнаємося ми коли правду? Напевно, ні…
Кажуть, якщо народ не пам’ятає уроків історії, він приречений набивати гулі на ті ж самі граблі. Сьогодні багато українців знову взяли до рук зброю. Але тепер – щоб стати на захист рідної землі. Довгими місяцями, роками вони гідно боронять рубежі від ворога, а повернувшись додому, виявляються в більшості нікому непотрібними, окрім близьких, поодиноких небайдужих краян, знайомих, друзів. А ці хлопці, чоловіки так потребують хоча б нашої моральної підтримки, доброго слова. Давайте не забувати про них, як це часто трапляється з воїнами-афганцями.
Олександр ПРИЙМАК,
фото ілюстративні.
