Про бабусю Зінаїду Миколаївну Матвійчук неможливо писати без захоплення. Адже вона – справжня героїня.
Ні, пані Зінаїда не демонструє ніяких спортивних досягнень, не виділяється на фоні звичайних сільських жінок якимись екстравагантними звичками чи вбранням. Вона не володіє надприродними силами. Але вона героїня. Бо зростила і виховала гідними людьми 9 дітей, а тепер гордиться тим, що має аж 60 онуків.
«Я дякую Богу, що він так обдарував мене», — каже Зінаїда Миколаївна. Але діти переконані, що це їм передусім пощастило у цьому житті мати таку маму та бабусю. Вона ж бо, кажуть, дивовижна жінка, у якій гармонійно поєдналися віра, мудрість і любов. Любов до Всевишнього, до своїх дітей та онуків, до оточуючих.
Спілкуючись із Зінаїдою Миколаївною, дійсно переконуєшся, що вона вміє жити, радіти життю і заряджати позитивом. А заряджати їй є кого – це ж яка лише близька родина. Правда, розкидана по світу: хто на Рівненщині, в Камені-Каширському, в Житнівці, у Нововолинську, а є й на Алясці. У селі Острівок, де проживає, залишилося 4 дітей та 20 онуків.
«Син Микола з дружиною Інною, їх діти Іван, Павло, Матвій, Даниїл, Анна. Син Анатолій з дружиною Аліною, їх діти Юліана, Тарас,Тимофій, Владислав. Дочка Алла з дітьми Аллою, Тарасом, Михайлом, Тетяною, Сергієм, Богданом, Діаною, Оксаною. Дочка Людмила з чоловіком Андрієм, їх діти Роза, Артем, Анатолій, Андрійко. Це ті, що живуть поряд. А ще у інших містах та селах. Понад 4 десятки. Родина зростає, бо онуки вже одружуються. Але я пам’ятаю, як усіх їх звати. Молюсь за кожного щодня. Обов’язково. Хочеться, щоб всі вони були з Богом», — каже жінка, а в її голосі відчувається, що бажає вона цього усім своїм єством.
Нелегко жилося Зінаїді Миколаївні. Тож саме ті життєві випробування спонукали жінку свого часу шукати дорогу до Бога.
«Наша мама часто ділиться спогадами зі свого життя, — каже невістка Інна. – Цікаво слухати, але водночас і гірко. Скільки-то їй довелося терпіти».
Жінка сама родом із села Мельники-Річицькі сусіднього Ратнівського району. В Острівок вийшла заміж. Чоловік працював геологом. Їздив усюди, от і в Мельниках-Річицьких був на роботі. Там познайомилися. Згодом одружилися.
«У маленькій батьківській хатині нас жило три сім’ї: ми з чоловіком, брат чоловіка з дружиною, і сестра чоловіка з чоловіком. Так вийшло. Всі одружилися майже в один час. Тож довелося певний період потіснитися. Батьки спали в запічку чи ж на печі. Але ми жили непогано. Правда, нестатки великі були», — розповідає пані Зінаїда.
Втім ситуація змушувала будувати свою хату. Подружжя старалося, а тому вже через якийсь час і перейшли до свого обійстя.
«Та не було мені спокою у своєму домі. Чоловік почав випивати. Він, мабуть, ще замолоду попивав оковиту, коли археологом працював. А потім, як пішов комірником у колгосп працювати, помічником бригадира, то чаркувати щодня стало йому за звичку. А як вип’є, ставав буйним. То я вже мала біду з того», — ділиться наболілим бабуся.
Не хотілося їй, щоб хоча б хтось пішов батьковими стопами, а тому безнадійно шукала просвіту та порятунку.
«Почала читати Слово Боже. Потім сусідка познайомила з «віруючими» і я зрозуміла, що життя може насправді бути й інакшим. Це, на щастя, зрозуміли і мої діти. І якось ми із старшим сином Олегом та донькою Оленою разом прийняли хрещення», — каже Зінаїда Миколаївна.
Хрещення прийняли згодом усі її діти. Вони виросли свідомими та богопослушними. У кожного з них своя доля, але мати тепер з гордістю про кожного з них каже: «Вони стали людьми». Попри те, що ніхто із її дітей не навчався у вищих навчальних закладах та й взагалі не здобував ніякого фаху, всі вони мають певний хист. У синів руки лежать до будь-чого: можуть полагодити, змайструвати. До душі їм, зокрема, столярна справа. А доньки, як і мама, – берегині. Створення затишку у домі та виховання дітей вважають своїм обов’язком. Щоправа всі вони, як і мама, пречудові куховарки та непогані рукодільниці: можуть шити, вишивати чи в’язати.
«Колись я вже була в газеті – гордо посміхається Зінаїда Миколаївна. – Так. Фото було на першій шпальті. Я за швейним станком у ратнівському швейному комбінаті. А тепер от на старості, виходить, знову буду в газеті. Здогадуюсь, що причетна до цього моя подруга односельчанка, — припускає бабуся, а я підкреслюю для себе її душевну простоту та проникливість. Подумки перебираю слова, аби знайти вдалі, щоб потім описати її невичерпну криницю добра та любові, з якої вона напуває усіх своїх дітей та 60 онуків.
«Чоловік мій помер три роки тому. Діти почали частіше приїжджати. З тими, що поряд, і так часто бачимося. Бо ж молитовного будинку у селі нема, то на зібрання сходяться до нашої хати. А як приїжджають всі здалеку, то не натішуся».
Особливо тріпоче її серце, коли заводить мову про тих, хто на Алясці. Шкода бабусі, що не може туди в гості навідатися, бо дорога далека і дорога. Не була вона там жодного разу, тому лише з розповідей та фото знає, як живуть її діти.
«У мене всі онуки різні, але хороші. Хай Бог дає їм добру долю», — каже.
Уявляється, як бабуся голубить своїх онучат, намагається не видатися нудною (бо ж молодь тепер ще та), як виконує їхні забаганки, бо через велику любов не може відмовити.
«Бабо, розчиніте хліба», кажуть онучки, коли набридне вже їсти магазинний. То вже й стаю до печі. А як спечу хліба, то і борщу зварю», — каже Зінаїда Миколаївна.
А для внучат то, певно, найдорогоцінніше. Бо то бабусине. Погодьтеся, що кожному із вас смак бабусиних страв і дотепер в пам’яті.
«Ой, мої онучки вже замучили мене: «Ну, ба, розкажіть, як ви варите той борщ, що він такий смачний». Яна з Нововолинська: «дайте рецепт» і все. Кажу: «що там його варити», а вони на своєму: «то чого ж він у нас ніяк не виходить такий, як у вас?» Подобається мій борщ і зятеві Василеві. Але я вже лінуюся його варити. Он у невістки теж смачний виходить, то вона і варить», — розповідає бабуся і водночас припускає, що весь секрет смачного борщу криється у тому чугунці та печі, де він мліє. Я ж наважуюсь припустити, що насправді смаку для борщу додає неосяжна любов до своїх 9 дітей та 60 онуків.
Тетяна ПРИХОДЬКО,
село Острівок.
