Ось уже п’яту осінь Україна живе у війні, хоч як би ми її не називали. Хтось із зброєю в руках стримує натиск ворога, а хтось допомагає фронту фінансово чи морально. В прагненні підтримати наших відважних вояків єднаються і дорослі, і діти. Так у багатьох населених пунктах району, щоб сказати слова подяки своїм героям-землякам, організовують щирі, по-родинному теплі зустрічі.
Нещодавно така зустріч з ветеранами АТО села, приурочена Дню захисника України, відбулася у Раків Ліській школі, яка у вересні відзначила ще й своє двадцятиріччя з часу відкриття.
На жаль, на захід з певних обставин змогли прибути лише троє з десяти воїнів, які є мешканцями Раків Лісу. А саме до учнів завітали солдати Юрій Савчук, Сергій Апостолов, Іван жигаревич. Двоє останніх лише нещодавно стали жителями села, адже вони взяли собі за дружин місцевих дівчат — сестер Оксану та Олену Муців. І таким чином ці мужні воїни, можна сказати, поріднилися з цим селом. А ось Юрій Савчук працює у школі вчителем (викладає предмет “Захист Вітчизни”), його добре знають і поважають діти.
Вітаючи прибулих на зустріч воїнів, директор школи Олександр Кузьмич зауважив, що за роки війни на Сході українці, без перебільшення, стали нацією захисників.
“Ці хлопці своїм прикладом показали, що не тільки словами можна любити свою Батьківщину, але і вчинками доводити це. Щоб лихо не розповсюдилося по всій Україні, вони взяли до рук зброю і пішли боронити свої родини, землю, країну. Щиро вклоняюся їхнім батькам за виховання справжніх патріотів України, порядних, відповідальних,” — підкреслив Олександр Павлович.
Щоб відволікти бійців від нелегких і тривожних думок про воєнне лихоліття, учні з вчителями школи організували для них невеликий концерт. Також школярі вручили воякам квіти, подякували за мужність і відвагу. А учасники АТО поділилися спогадами про пережите на війні, як боронилися і наступали, про солдатську єдність, братство, і про все те, що цікавило присутніх у залі.
Юрій Савчук, боєць 51 бригади
— День захисника України — свято, яке назавжди буде пам’ятним у моєму житті. Це велике державне свято, перш за все, військових, хто добровільно, за покликом серця обрав професію “Батьківщину захищати”, тих, хто захищав нашу країну в різні періоди і захищає незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України в даний час. Це свято любові до Батьківщини, свято патріотів, свято перемог нашого народу, свято визнання наших заслуг перед державою.
Мене призвали в АТО ще у жовтні 2014 року під час першої хвилі мобілізації. Після невеликої перепідготовки нас з односельчанином Сергієм Гальомом передислокували на Дніпропетровщину. Ми стояли спершу у селі Дачне, потім під Волновахою. Саме у цей час біля цього населеного пункту загинуло дуже багато наших побратимів. Згодом нас відправили у Миколаївську область, адже нам дали нову техніку, озброєння, і їх треба було пристріляти, як говориться, “обкатати”. Далі ми стояли в Антонівці Донецької області, де вели бої з проросійськими найманцями. То ми наступали, то на нас наступали.
Іван Жигаревич, артилерист
— Народився я у селі Кортеліси Ратнівського району. Тут ходив у школу. До війни я встиг закінчити університет, пройти строкову службу. 9 травня 2014 року мені вручили повістку і мобілізували. Служити мені довелося теж у 51 бригаді, яку наразі переформовано у 14-у окрему механізовану. Стояв на блокпостах, стримував ворога. У 2014-му бригада понесла великі втрати і 28 вересня нас вивели із зони проведення антитерористичної операції на Волинь. Після демобілізації я повернувся, одружився.
Сергій Апостолов, боєць 128-ої окремої гірсько-штурмової
Закарпатської бригади
— Я з Каменя-Каширського. Раніше навіть у страшному сні не міг собі уявити, що в нашій країні колись буде війна. Сказати: «побував у зоні АТО» — це нічого не сказати. Бо ж там — постійне напруження, свист куль, вибухи ворожих снарядів, чатування снайперів. А ще спочатку дошкуляв страх, та якось його в гурті побратимів вдалось перебороти. Також потрібно було виважувати кожен крок, бо невідомо, де саме на тебе чекає небезпека. У зоні бойових дій траплялося всяке. Доводилося часто і побратимів з оточення визволяти.
Бувало й таке, що відстань між нами й противником скорочувалася до кількасот метрів. Ми справді дивилися смерті в обличчя. Тільки після всього, що довелося пережити, сповна усвідомив, що означає по-справжньому бути незалежним та вільним, справжнім патріотом.
Олесь Федорович.
