35-літній підполковник Володимир Демидюк (на фото) ось уже вісімнадцять років поспіль самовіддано та чесно виконує військовий обов’язок у лавах Збройних Сил. А ще він – один із тих мужніх чоловіків, які на початку російської агресії проти України безстрашно пішли боронити рідну країну від ворога, тоді й зараз оберігають спокій мільйонів українців і їх родин. Проте цей кадровий офіцер здатний творити подвиги не лише на полі бою, а також за студентською партою. Нещодавно Володимир Максимович успішно закінчив Національний університет оборони України.
“Солдатами не народжуються, ними стають”
Повертаючись в думках через десятиліття пережитого, Володимир Демидюк пригадує час, коли, маючи за плечима всього сімнадцять літ, твердо вирішив обрати професію військового. З тої миті армія стала для чоловіка другим домом, де він мужнів, гартував дух, опановував нові знання та навички, зустрічав свята, ділив із товаришими по службі радості та страхи. Тут він пройшов складний шлях від простого бійця до підполковника. І сьогодні обіймає посаду заступника командира з морально-психологічного забезпечення 39-го ЗРП, що в місті Володимир-Волинський.
– Знаєте, більша частина мого свідомого життя пов’язана з військом. Чого обрав таку професію? – посміхається співрозмовник. – Навіть над цим питанням не замислювався. Захотів стати військовим. У військкоматі сказали, що є пропозиція поїхати до Харкова. Подумав, а чому не піти, не спробувати? Ось так став курсантом Харківського військового університету, який згодом закінчив з відзнакою. Служив на різних посадах: від командира взводу — до заступника командира частини. Потім АТО. Повернувшись з війни, знову пішов вчитися.
Вони стоять за Україну
Перший ВУЗ “викував” із Володимира Демидюка частинку “залізного щита” України – бійця протиповітряної оборони, який тримав під контролем небеса держави. Згодом був танковий батальйон, де тактичні завдання відрізнялися і передбачали за бойової потреби знищувати вже наземні ворожі цілі. Минали роки, однак, на щастя, застосувати важку зброю в реальних ситуаціях так і не випало. Аж поки… в країні не трапилася величезна біда.
2014–го сусідня “дружня” Росія анексувала Крим і сприяла розгортанню військового конфлікту на сході України. Одними з перших для стримування ворожої агресії в зону АТО направили волинян, у їх числі потрапив на фронт і Володимир Демидюк. Для нього та війна стала другим вузом, котрий змусив інакше подивитися на світ, змінити життєві пріоритети.
– Словами не передати те, що там побачив, – з болем у голосі розповідає. – Хотілося б, аби всі зрозуміли, що конфлікт на сході України виник не в одну мить і не за один рік. До цього підводила планомірна пропагандистська робота з боку Російської федерації. Населення прозомбували через ЗМІ, змусили повірити в брехню… Коли ми з хлопцями із 51-ї ОМБр прибули на схід, більшість тамтешніх жителів не підтримували українських військових, перешкоджали виконувати певні військові завдання. Але були й ті, які дійсно допомагали нам, вважали, що Україна – єдина і неподільна. Та ми захищали і далі продовжуватимемо боронити український народ, адже армія для того призначена… Зараз таких людей стало більше. Війна показала правду. Вона переконала, що там, куди приходить Росія, добра немає. Раніше часто доводилося чути “нам армія не потрібна”, “ми ж ні з ким воювати не будемо”. А виявилося, ворог поряд.
Потому було повернення до мирного життя і новий освітній щабель. Сьогодні Володимира Максимовича цілком справедливо можна вважати не тільки професійним, а ще й “дипломованим” оборонцем Батьківщини. Першого червня він став щасливим випускником престижного вишу – Національного університету оборони України імені Івана Черняховського. Свій “червоний” диплом і золоту медаль спудей отримав з рук начальника Генерального штабу — головнокомандувача Збройних Сил України генерала армії України Віктора Муженка. Найпаче таким високим досягненням сина тішаться батьки Максим Степанович і Тетяна Павлівна, брати Максим і Сергій, вся велика родина, знайомі та друзі з села Брониця, звідкіля родом наш герой. Володимир Демидюк нещодавно відвідав найрідніших йому людей, порадів разом з ними від теплої зустрічі.
Редакція газети “Полісся” також щиро вітає краянина з важливою життєвою віхою і бажає йому нових звершень і неодмінних перемог!
Олександр ПРИЙМАК.
